Після тебе - Джоджо Мойєс
— О, приві-і-і-іт, — помітила мене Лілі.
— Що ти робиш?
— А, ну ми гуляли. І пропустили автобус. Тому я подумала, чому б нам не завалитися сюди. Ти ж не проти?
Я була така ошелешена, що ледь могла щось сказати.
— Взагалі-то, я проти.
— О-оу. — Вона захихотіла.
Сумка впала в мене з руки та гупнула об підлогу. Я окинула оком міське сміттєзвалище навколо мене, що колись, вочевидь, було вітальнею.
— Вечірку закінчено. У вас п’ять хвилин, щоб прибрати весь цей гармидер та забратися звідси.
— Господи, я так і знала, що ти будеш скиглити! Гр-р! Так і знала. — Вона театрально впала назад на диван. Голос у неї був нечіткий, наче під… під чим? Наркотиками?
Я чекала. Обидва хлопці якусь довгу напружену мить дивилися на мене, роздумуючи, чи їм уставати. Одна з дівчат гучно цокнула язиком об зуби.
— Чотири хвилини, — повільно сказала я. — Я рахую.
Можливо, моя праведна злість надала мені якогось авторитету, а може, вони просто були не такі сміливі, як здавалися. По одному вони всі встали та проскочили повз мене до дверей. Останній хлопець напоказ підняв руку та впустив банку пива на підлогу — воно бризнуло на стіни та килим. Я ногою захряснула за ними двері. Коли я повернулася до Лілі, мене вже трусило від злості.
— Що, чорт забирай, ти тут улаштувала?!
— Господи, та я просто запросила кількох друзів…
— Лілі, це не твоя квартира. Ти не можеш водити сюди якихось людей, коли за… — Раптом я згадала те дивне відчуття, що щось наче не так удома. Десь із тиждень тому. — Господи, ти це й раніше робила? Минулого тижня? Ти привела сюди людей — а потім спровадила їх до мого приходу…
Лілі, похитуючись, устала, обсмикнула спідницю та провела пальцями по волоссю, продираючи його. Підводка для очей розмазалась, а на шиї красувався синяк чи, може, засос.
— От ну чого треба через кожну дрібницю підіймати такий галас? Це ж просто люди.
— У мене вдома.
— Це складно назвати домом, погодься. У тебе немає ані меблів, ані чогось особистого. У тебе навіть картин на стінах немає. Це… це просто гараж. Гараж без машини. Якщо чесно, то є заправки більш затишні за твою квартиру.
— Не твоє діло, що я роблю зі своєю квартирою.
Вона гикнула та помахала рукою перед губами.
— У-у, кебаб…
Потім пішла на кухню та почала відчиняти шафи в пошуках склянки. Налила води й залпом осушила повну склянку.
— У тебе навіть телевізора нормального немає. Я взагалі не знала, що в людей і досі є вісімнадцятидюймові телевізори.
Я почала збирати бляшанки в пакет.
— То хто вони такі?
— Та я не знаю. Просто якісь люди.
— Ти не знаєш?
— Ну, друзі. — Голос у неї був сердитий. — З клубу.
— Ти познайомилася з ними в клубі?
— Ну, у клубі. Бла-бла-бла. Ти наче спеціально зараз тугодумиш. Вони друзі — я познайомилася з ними в клубі. Так роблять нормальні люди, розумієш? Заводять друзів і тусують з ними.
Вона жбурнула склянку в раковину — почулося, як тріснуло скло, — і ображено вийшла з кухні. У мене серце кудись упало. Я кинулась у свою кімнату й відчинила верхню шухляду. Тут серед шкарпеток я почала шукати маленьку скриньку, де тримала бабусині ланцюжок та обручку. Спинившись на мить, я глибоко вдихнула. Вона тут — я просто не бачу її, бо надто панікую. Вона тут. Звісно, десь тут. Я почала викидати речі з шухляди, перевіряючи кожну шкарпетку.
— Вони заходили сюди? — закричала я.
У дверях з’явилася Лілі.
— Хто?
— Твої друзі. Вони заходили в мою спальню? Де мої коштовності?
Лілі трохи наче протверезіла.
— Коштовності?
— О, ні. Ні. Ні. — Я повисовувала всі шухляди та почала викидати все на підлогу. — Де вони? Де мої гроші, що я складала про всяк випадок? — Я повернулася до неї. — Як їх звали? Хто вони такі?
Лілі принишкла.
— Лілі!
— Я… я не знаю…
— Як це ти не знаєш? Ти ж сказала, вони твої друзі.
— Просто… просто друзі з клубу. Мітч. І… Ліза і… я не пам’ятаю.
Я побігла до дверей, проскочила коридор та кинулась униз сходами. Чотири прольоти. Поки я добігла до вхідних дверей, на вулиці вже нікого не було — тільки пізній автобус на Ватерлоо повільно плив темною вулицею.
Важко дихаючи, я так і стояла в проході. Потім заплющила очі, щоб не дати сльозам котитися з очей, та зіперлася руками в коліна. Я втратила бабусину каблучку та красивий золотий ланцюжок із маленькою підвіскою, які вона носила, коли я була зовсім мала. Я більше ніколи їх не побачу. У нас і так було небагато речей, що можна було передати нащадкам, а я і ті втратила.
Я повільно піднялася сходами назад.
Лілі стояла в коридорі.
— Пробач, — тихо сказала вона. — Я не думала, що вони вкрадуть твої речі.
— Іди геть, Лілі, — мовила я.
— Вони були наче такими милими. Я… мені треба було подумати…
— Лілі, я тринадцять годин була на роботі. Мені зараз треба зрозуміти, що вони вкрали, — і потім я ляжу спати. Твоя мати вже повернулася — їдь додому.
— Але я…
— Ні. Досить. — Я випростала спину й перечекала момент, коли в мене перехопило подих. — Знаєш, у чому різниця між тобою і твоїм татом? Він був найнещаснішою людиною у світі — але він би ні з ким так не вчинив.
У неї був такий вигляд, наче я дала їй ляпаса. Та й байдуже.
— Я більше не можу, Лілі. — Я витягла з кишені банкноту у двадцять фунтів. — Це на таксі.
Вона глянула на банкноту, потім на мене. За мить глитнула, провела рукою по волоссю та повільно пішла у вітальню. Я зняла куртку й глянула на своє відображення в дзеркалі над комодом — бліда, страшенно втомлена, розбита.
—
