Після тебе - Джоджо Мойєс

— Спортивки, — здогадався Фред.

— Завжди складно, коли щось залишається невирішеним, — зауважив Марк. — Іноді, щоб не травмувати свою психіку, краще дивитися на все ширше.

— Можна любити когось — і все одно називати його засранцем, коли він без дозволу бере твої штани, — сказав Вільям.

Мені взагалі не хотілося говорити того вечора. Я й прийшла тільки тому, що не могла сидіти в тиші власної квартири. Раптом виникла підозра, що я запросто можу стати однією з тих людей, які так потребують спілкування, що починають дошкуляти іншим пасажирам у поїзді або по десять хвилин вибирати речі в магазині, щоб тільки потеревенити з консультантом. А я тільки нещодавно обговорювала з Саміром у магазинчику коло дому мій новий бандаж — чи не пора мені вже хвилюватися про своє психічне здоров’я? Я пропустила, як Дафна жалкувала, що не пришла додому на годину раніше того дня, тому не зразу помітила, що вона сидить поруч зі мною в сльозах.

— Дафно?

— Пробачте мені. Я так часто думала про оце «якби»… Якби я не затрималась коло квіткового кіоску поговорити з продавчинею. Якби я не копалася з тим журналом обліку та прийшла раніше. Якби можна було повернути час… може, мені вдалося б переконати його не робити цього. Може, я б могла показати йому, що життя варте того, щоб жити.

Марк нахилився та простягнув коробку серветок — я примостила її в Дафни на колінах.

— Дафно, а Алан раніше намагався покінчити з собою?

Вона кивнула та висякалась у серветку.

— І не раз. У нього та «хандра», як ми це називали, була ще з юності. Коли таке траплялося, я намагалась не залишати його самого, бо він… він наче не чув інших людей. Хай би що йому казали. Так що часто я телефонувала на роботу й казала, що захворіла, аби залишитися з ним і трохи його розвеселити. Ну, зробити його улюблені бутерброди. Посидіти з ним на дивані. Будь-що, щоб він відчував мою присутність. Мабуть, саме через це мене на роботі не підвищували, як інших дівчат. Доводилося постійно брати відгули.

— Депресію важко пережити. І не тільки для того, хто на неї хворий.

— Він приймав якісь ліки?

— Ні. І проблема була… ну… не такого характеру, щоб її можна було вилікувати таблетками.

— Ти впевнена? Депресію в ті часи нерідко не діагностували на клінічному…

Дафна підняла голову.

— Він був гомосексуалістом. — Це слово вона вимовила чітко, по складах, потім глянула на нас і дещо почервоніла. Немов кидала нам виклик. — Я нікому не казала. Але він був гомосексуалістом. Він був дуже хорошою людиною і не хотів завдати мені болю. Так що він не… ну, ви розумієте… не влаштовував своє оце життя. Він не хотів, щоб я соромилася його.

— А чому ти думаєш, що він був геєм?

— Я шукала його краватку і знайшла журнали. Ну, такі журнали, де чоловіки роблять усіляке з іншими чоловіками. У його шухляді. Думаю, такі журнали не купують, якщо людина не гей.

Фред дещо напружився:

— Звісно ж, ні.

— Я ніколи не казала йому про ті журнали. Просто поклала де взяла. Але тоді я все зрозуміла. Він ніколи не був дуже-то… по тих справах. Але я думала, що мені пощастило, бо я й сама така. Це все, мабуть, через черниць — їхнє виховання примушує через будь-що почуватися брудною. Так що коли я вийшла за чоловіка, який не стрибав у ліжко кожні п’ять хвилин, я думала, що мені страшенно пощастило. Звичайно, я б хотіла дітей. Це було б чудово. Але, — вона зітхнула, — у ті часи про таке не прийнято було говорити. Я шкодую, що ми не говорили. Я часто думаю, що ми згаяли можливість.

— А якби ви відверто поговорили, це б щось змінило?

— Ну, тепер же інакші часи. Зараз нормально бути гомосексуалістом. Я знаю одного хлопця з хімчистки — він гомосексуаліст і говорить про це кожному зустрічному. Я б не хотіла втратити чоловіка, але якщо він був нещасливий, відчуваючи себе в пастці, — я б його відпустила. Чесно, відпустила б. Я ніколи не хотіла нікого утримувати. Я просто хотіла, щоб він був щасливіший.

Її обличчя перекосилось, і я обійняла її за плечі. Її волосся пахло лаком та тушкованою бараниною.

— Ну-ну, стара. — Фред підвівся та ніяково поплескав її по плечу. — Я переконаний, що він знав: ти завжди хотіла йому тільки найкращого.

— Ти так думаєш? — перепитала вона тремтячим голосом.

Фред упевнено кивнув.

— Звісно. І твоя правда: у ті часи було інакше, ніж тепер. Ти ні в чому не винна.

— Дафно, було дуже сміливо з твого боку поділитися з нами цим. Дякую. — Марк співчутливо усміхнувся. — Це чудово, що ви всі починаєте рухатися далі. Я знаю, що іноді кожен день вимагає просто нелюдських зусиль — навіть щоб просто його пережити.

Я глянула вниз — Дафна й досі тримала мене за руку. Наші пальці переплелись, і я міцно стисла її долоню у відповідь. І тут — я навіть не встигла подумати — я почала говорити.

— Я зробила дещо, що б зараз хотіла змінити.

До мене повернулося кілька облич.

— Я познайомилася з дочкою Вілла. Вона просто нізвідки ввірвалась у моє життя. Я думала, вона допоможе мені пережити його смерть, але замість того я відчуваю…

Усі витріщалися на мене. Фред корчив якусь пику.

— Що таке? — запитала я.

— А хто такий Вілл? — поцікавився Фред.

— Ти ж казала його звали Білл.

Я трохи осунулась на стільці.

— Вілл — це і є Білл. Раніше мені було дивно називати його на ім’я.

Почулося загальне зітхання. Дафна поплескала мене по руці.

— Нічого, дорогенька. Це ж лише ім’я. У минулій групі в нас була жінка, яка взагалі все вигадала. Вона розповідала, що в неї дитина померла від лейкемії, а виявилося, що в неї і золотої рибки ніколи не було.

— Усе гаразд, Луїзо. Можеш із нами поговорити про це. — Марк подивився на мене своїм особливим співчутливим поглядом. Я трохи всміхнулася йому, щоб