Після тебе - Джоджо Мойєс

Мої думки закрутились у шаленому вирі вальсу. Я глянула на телефон і знову піднесла його до вуха.

— Слухай, я що… сплю?

— Це не приємна прогулянка, Лу. Роботи багато, довгий робочий день. Але знаєш, що я тобі скажу? Тут нереально круто!

Я прочесала пальцями волосся та подумала про бар, дратівливих бізнесменів і неприємний погляд Річарда. А потім про квартиру, що обіймала мене стінами кожного вечора.

— Я не знаю. Усе це… Тобто це просто…

— Лу, це грин-кард. — Натан заговорив тихіше. — Це повне проживання. Це Нью-Йорк. Слухай, цей чоловік уміє вирішувати проблеми. Працюй добре — і в тебе все буде чудово. Він розумний і справедливий. Давай, приїзди сюди та покажи, чого ти варта, — і в тебе будуть такі можливості, що сама не повіриш власним очам. Правда. Не дивись на це як на місце доглядальниці. Сприймай це як ворота у світ.

— Я не знаю…

— У тебе що, є хлопець, через якого ти не хочеш їхати?

— Та ні, — вагалася я. — Просто стільки всього відбувалося… Я не… — Важко було щось пояснювати о другій ночі.

— Я знаю, що все це сильно по тобі вдарило. По всіх нас. Але ти маєш рухатися далі.

— Ой, тільки не кажи, що він би цього хотів.

— Не буду, — відповів він, і ми обоє це почули й без слів.

Я намагалася зібрати думки докупи.

— Мені треба буде полетіти в Нью-Йорк на співбесіду?

— Улітку вони живуть у Гемптонсі, тому людина їм потрібна з вересня. Тобто через півтора місяця. Якщо ти згодна, то він зв’яжеться з тобою по скайпу, владнає всі справи з документами для тебе — і можна починати. Будуть і інші кандидати — пропозиція надзвичайно вигідна. Але містер Джи мені довіряє, Лу. І якщо я за когось поручився, то в цього когось непогані шанси. То що, я кажу, що ти згодна? Ти ж згодна? Правда?

Я навіть і подумати не встигла:

— А… так. Так, я згодна.

— Супер! Пиши мені на е-мейл, якщо будуть питання. Я ще надішлю тобі фотки.

— Натане…

— Лу, маю бігти — старий мене викликає.

— Дякую. Дякую, що згадав про мене.

Він трохи помовчав, а потім сказав:

— Мала, я більш за все хотів би працювати з тобою.

Після його дзвінка я вже не могла заснути. Мені що, примарилась уся ця розмова? Мій мозок просто закипав від перспектив, що відкривалися переді мною. О четвертій я не витримала, встала й написала Натанові листа з питаннями. Відповідь надійшла відразу.

Родина нормальна. Ну, багаті не бувають зовсім нормальними (!), але ці — хороші люди. Мінімум драми.

У тебе буде своя кімната з ванною. Кухня в нас спільна з економкою. Вона трохи старша за нас. Нормальна жінка, дещо замкнута.

Робочий день звичайний. Вісім — у найгіршому випадку десять — годин на день. Компенсують відгулами. До речі, зможеш учити польську!

Коли почало світати, я врешті змогла заснути. У голові роїлися думки про дуплекси[32] Мангеттену та метушливі вулиці. Уранці на мене вже чекав е-мейл:

Шановна міс Кларк!

Від Натана я дізнався, що Ви могли б розглянути пропозицію працювати в нас удома. Чи зручно Вам буде провести співбесіду в скайпі у вівторок, о 17 : 00 за Ґринвічем (12 : 00 за стандартним східним часом)?

З повагою,

Леонард М. Гопнік

Я, мабуть, хвилин двадцять дивилася на екран, бо цей лист слугував доказом того, що мені все не наснилося. Потім я встала, сходила в душ, зварила собі чашку міцної кави та сіла писати відповідь. Ну, від співбесіди нічого поганого не станеться. Звісно, робота мені навряд чи дістанеться, якщо в Нью-Йорку повно професіоналів, але співбесіда — непогана можливість попрактикуватись. А ще — відчути, що я щось роблю, рухаюся далі.

Перш ніж піти на роботу, я обережно дістала лист Вілла з тумбочки, поцілувала його та обережно поклала назад.

«Дякую», — сказала я йому подумки.

Того тижня група «Жити далі» зібралась у неповному складі. У Наташі була відпустка, а Джейк був на канікулах. Щодо останнього, то я відчула полегшення, бо якась частина мене так і не змогла примиритися з тим усім. Темою зустрічі було «Якби можна було повернути час», тому Вільям та Суніл мугикали або насвистували пісню Шер[33] усі півтори години.

Фред казав, що проводив би менше часу на роботі. Суніл шкодував, що мало спілкувався з братом («Знаєте, чомусь думаєш, що близькі люди завжди будуть поруч. А потім раз — і їх немає»). А я сиділа й не знала, що сказати. Незрозуміло, навіщо я взагалі прийшла.

Декілька разів я починала навіть думати, що ці зустрічі й справді мені допомагають. Але частіше я просто сиділа в оточенні людей, з якими в мене не було нічого спільного, і слухала, як вони скаржаться на життя. Це страшенно втомлювало та бісило. Стегно боліло від сидіння на пластиковому стільці. Урешті-решт я дійшла висновку, що користі від зустрічей не більше, ніж від серіалу «Жителі Іст-Енду»[34]. Крім того, печиво було і правда жахливе.

Лінн, самотня мати, розповідала, як через спортивні штани посварилася із сестрою за день до її смерті.

— Я накричала на неї за те, що вона взяла мої штани — вона завжди брала мої речі. А вона казала, що не брала. Хоча вона ніколи не зізнавалася.

Марк чекав на продовження, а я намагалася згадати, чи є в моїй сумочці знеболювальні таблетки.

— А потім її збив