Після тебе - Джоджо Мойєс

На мить повисла тиша, потім почувся дзвін ключів, що впали на стіл на кухні. Клацнув замок вхідних дверей — і все, вона пішла.

16

«Вілле, я облажалася».

Я підтягла коліна до грудей та спробувала уявити, що б він сказав, якби мене бачив. Але чомусь у моїй голові не лунав його голос — і це мене тільки ще більше засмутило.

«Що ж тепер робити?»

Я не могла залишатись у квартирі, яка мені дісталась у спадок від Вілла. Відчуття було таке, наче вона була просякнута моїми невдачами. Приз, який я не змогла заслужити. Як можна перетворити на дім житло, яке дісталося тобі в результаті купи неправильних рішень? Треба продати цю квартиру та вкласти гроші в щось інше. Але де ж я буду жити?

Я подумала про свою роботу. Мій шлунок стискало наче лещатами щоразу, коли я чула ті «Кельтські сопілки», навіть по телевізору. Річард постійно змушував мене почуватися непотрібною та нікчемною.

Потім подумала про Лілі й відчула ту важку тишу, коли знаєш, що у твоєму домі немає і не буде нікого, крім тебе. На мить я задумалася, де вона зараз, — а потім прогнала цю думку.

Дощ ущухав, немов вибачався. Наче погода й сама не знала, що ж таке на неї найшло. Я одяглася, пропилососила квартиру та винесла мішки зі сміттям. Потім пішла на квітковий ринок — більше щоб зайняти себе чимось. «Завжди краще зайвий раз вийти з дому», — казав Марк. Може, мені стане краще в метушні Коламбія-роуд із її яскравими квітковими кіосками, між якими неквапливо гуляють покупці. Я приліпила на обличчя усмішку, купила в Саміра яблуко (він злякався: «Ти що, під наркотою, дівчино?») та занурилась у море квітів.

У маленькій кав’ярні я взяла собі кави та стала коло спітнілої вітрини спостерігати за життям ринку, намагаючись не звертати уваги на той факт, що я єдина, хто був тут сам. Потім пройшла крізь ринок по всій його довжині, вдихаючи вологий запаморочливий запах лілей та милуючись красою бутонів троянд і півоній з ніби скляними краплями дощу на пелюстках. Купляючи собі букет жоржин, я почувалася, наче персонаж із реклами: самотня дівчина втілює свою мрію в Лондоні.

Обережно вмостивши букет на руку, наче дитину, я попрямувала додому. Довелося докласти максимум зусиль, щоб не шкутильгати. У голові ніяк не вщухало «Кого ти намагаєшся надурити?»

Вечір тягся повільно, як і належить самотнім вечорам. Я закінчила прибирати, виловила всі недопалки з унітаза, трохи подивилася телевізор та випрала свою форму. Хотіла поніжитись у ванні з бульбашками, але вискочила через п’ять хвилин, бо стало страшно залишатися наодинці зі своїми думками. Зателефонувати мамі чи сестрі я не могла — просто не стане сил удавати із себе щасливу людину.

Зрештою я відчинила тумбочку та дістала лист — той самий, який мені лишив Вілл зі вказівкою прочитати в Парижі. Тоді в мене ще були надії в житті. Я обережно розгорнула пошарпані сторінки. У перший рік я читала його чи не щоночі, намагаючись таким чином воскресити його у своїй уяві. Пізніше запевняла себе, що мені не треба його перечитувати: я боялася, що лист може втратити свою магічну силу, а слова — сенс. Зараз лист був мені потрібний.

Надрукований на комп’ютері текст був мені таким самим дорогим, як коли б він написав його від руки — якби міг. У словах на папері й досі були залишки його енергії.

Тобі буде трохи незручно у твоєму новому світі. Воно завжди так, коли тебе вибивають із зони комфорту… У тобі живе спрага, Кларк. Безстрашність. Просто ти це поховала, як і більшість людей.

Просто живи на повну.

Просто живи.

Я прочитала ті слова чоловіка, який колись у мене повірив, опустила голову на коліна і розревлася.

Задзвонив телефон — надто гучно, надто близько. Я аж підскочила. Глянула на годинник, намацуючи телефон. Друга ночі — у душі прокинувся знайомий страх.

— Лілі?

— Що? Лу, це ти? — почувся глибокий голос Натана.

— Натане, зараз друга ночі.

— От чорт, я завжди плутаю час через цю різницю. Вибач. Хочеш, я потім передзвоню?

Я сіла та потерла обличчя.

— Та ні, я рада тебе чути. — Я ввімкнула лампу. — Як ти?

— Чудово! Я знов у Нью-Йорку.

— Добре.

— Ага. Я погостював у старих, але через тиждень-два мені аж засвербіло сюди повернутися. Це місто просто неймовірне.

Я вичавила з себе усмішку на випадок, якщо він почує.

— Це круто, Натане. Я рада за тебе.

— А що ти? Твоя робота в тому пабі тобі подобається?

— Ну, наче все нормально.

— А не хочеш… спробувати щось інше?

— Знаєш, коли здається, що все погано, кажеш собі: могло бути й гірше, принаймні я не прибираю собаче лайно. А зараз я краще б його прибирала.

— Тоді в мене є для тебе пропозиція.

— Натане, клієнти постійно роблять мені такі пропозиції. І моя відповідь завжди — ні.

— Ха-ха! Ну, тут є вакансія. У родині, де я живу. І я відразу подумав про тебе.

Він розповів, що дружина містера Гопніка — нетипова жінка ділка з Волл-стрит. Вона не розтринькує гроші й не їздить по ресторанах. Політична емігрантка з Польщі, місіс Гопнік схильна до депресії, і їхня помічниця по дому з Ґватемали не надто підходить їй, бо майже не розмовляє.

У зв’язку з цим містер Гопнік шукає надійну особу, яка могла б скласти компанію дружині, допомогти з дітьми та під час подорожей.

— Він шукає таку собі дівчину на всі руки для родини. Когось веселого та надійного. І щоб не теревенили про їхнє приватне життя на кожному розі.

— А він знає…

— Я розказав йому про Вілла ще під час нашої першої зустрічі, але він і сам уже добув усю інформацію. Його це не збентежило. Навіть навпаки — він сказав, його вразило те, що ми до кінця виконували волю Вілла і не продали історію журналістам. — Натан на мить замовк. — Я, здається, зрозумів це. Люди такого