Після тебе - Джоджо Мойєс

Пробач.

Лілі

P. S. Носи той свій одяг. Правда. Він набагато кращий за те, що та носиш тепер.

Я відчинила двері й побачила Лілі. Вона підійшла і швидко мене обійняла — у мене навіть ребра хруснули. Потім розвернулася та без жодного слова зникла у вітальні.

Погода вранці покращилася, як і наш настрій. Ми провели декілька годин у дорозі до крихітного села в Оксфордширі, що привітало нас садками за огорожами та кам’яними стінами гірчичного кольору, які пропеклися на сонці. Усю дорогу я про щось теревенила, намагаючись приховати, як мене нервує перспектива побачити місіс Трейнор. Як я вже з’ясувала, ось що найскладніше в розмові з підлітками: не має значення, що саме ти скажеш, — ти все одно будеш схожа на пристаркувату тітку на весіллі.

— Що тобі подобається робити? Коли ти не в школі.

Вона знизала плечима.

— А що ти хочеш робити після того, як закінчиш навчатися?

Вона подивилася на мене отим своїм поглядом.

— Ну, у тебе ж, мабуть, були якісь захоплення, коли ти була менша?

На мене посипався приголомшливий список: конкур, лакрос, хокей, піаніно (п’ятий клас), крос, теніс (на загальнонаціональному рівні).

— Усе це? І тобі не схотілося продовжувати займатися чимось із цього?

Вона водночас хмикнула та знизала плечима, а потім поклала ноги на приладову панель, даючи мені зрозуміти, що на цьому розмову закінчено.

— Твій батько любив подорожувати, — зауважила я через кілька миль.

— Ти вже казала.

— Він мені якось казав, щоб був усюди, крім Північної Кореї. І Диснейленду. Він розповідав історії про місця, що я навіть і назв таких не чула.

— Мої однолітки не шукають пригод. У світі більше немає білих плям, нічого відкривати. А ті, хто мандрує у своє «вікно», стають неймовірно нудними — теревенять увесь час про якийсь бар, що вони знайшли в Ко-Фанґ-Яні, або про наркотики, які спробували в бірманських джунглях.

— Ну, не обов’язково мандрувати в такий спосіб.

— Кажуть, якщо побачив «Мандарин орієнталь»[25] ізсередини — побачив усе. — Вона позіхнула. — А отут я колись ходила в школу. — Вона уважно дивилась у вікно. — Єдина школа, що дійсно мені подобалася. Тут у мене була подруга. Голлі.

— А чому ти більше не вчишся тут?

— Ну, мамі в голову щось стукнуло, і вона вирішила, що це не така школа. Щось там казала про показники чи щось таке. Це був просто невеличкий інтернат, не академічний — і вони мене перевели. Я більше не стала заводити друзів. Навіщо? Все одно мене переведуть знову.

— А ви з Голлі продовжили спілкуватися?

— Та ні. Немає сенсу, якщо ми все одно не могли бачитися.

Я згадала свою дружбу з дівчатами в такому віці. Це була скоріше не дружба, а пристрасть — такі стосунки не витримують перевірки відстанню.

— І що ти плануєш робити? Ну, якщо ти дійсно не збираєшся повернутись у школу.

— Не люблю думати наперед.

— Ну треба ж щось планувати, Лілі.

Вона на хвилину заплющила очі, опустила ноги та зішкребла трохи фіолетового лаку з нігтя.

— Не знаю, Луїзо. Може, я просто візьму за приклад твоє чудове життя і буду робити те, що й ти?

Я тричі глибоко вдихнула, щоб не спинити машину просто посеред шосе. Це нервове. Вона просто нервує. Щоб дошкулити їй, я ввімкнула «Радіо 2» на повну гучність і не вимикала, аж доки ми не приїхали.

Вулицю Фо-Акрз-лейн ми знайшли з допомогою тутешнього мешканця з собакою. Там ми припаркувалися коло Лисячого котеджу — скромного білого будиночка з солом’яним дахом. На подвір’ї багряні троянди обплітали металеву арку, від якої починалася стежка до будинку. Її обрамовували охайні клумби, на яких квіти приглушених кольорів боролися за сонячне світло. Коло будинку стояв невеличкий хетчбек.

— Втратила вона свій статус, — зауважила Лілі.

— А як на мене, милий дім.

— Та це ж коробка з-під взуття.

Я сиділа і слухала, як завмирає двигун.

— Лілі, послухай. Не чекай надто багато від цієї зустрічі. Місіс Трейнор — людина формальних правил. Вона ховається за своїми манерами. Скоріше за все, вона буде говорити з тобою, як учителька. Так що не сподівайся на такі обійми, як із містером Трейнором.

— Дідусь — лицемір. — Лілі шморгнула носом. — Він поводиться так, наче ти найбільший скарб у світі, а насправді він просто підкаблучник.

— І слово «підкаблучник», будь ласка, не використовуй.

— Немає сенсу вдавати з себе когось іншого, — похмуро сказала Лілі.

Ми й далі сиділи в машині. Жодна з нас не хотіла йти до тих дверей.

— Може, я ще раз їй зателефоную? — я взяла телефон. Уранці я вже двічі спробувала, але мене відразу відправляло в голосову пошту.

— Не кажи їй відразу, — раптом попросила Лілі. — Не кажи, хто я. Давай… давай спочатку подивимося, що вона за людина. А потім скажемо.

— Ну добре.

І перш ніж я встигла щось додати, Лілі вже вистрибнула з машини та пішла до воріт, стискаючи кулаки, наче боксер перед виходом на ринг.

Місіс Трейнор посивіла. Раніше її волосся було пофарбоване в темно-каштановий колір, а тепер вона носила коротку сиву стрижку, яка додавала їй років або ж справляла таке враження, ніби вона щойно одужала після важкої хвороби. Вона також явно схудла кілограмів на п’ять-шість, під очима залягли рудуваті кола. Вона кинула спантеличений погляд на Лілі — стало зрозуміло, що ніяких відвідувачів вона не чекала зовсім. А потім помітила мене, й очі трохи розширилися.

— Луїзо?

— Доброго дня, місіс Трейнор. — Я ступила вперед та простягла їй руку. — Ми були тут недалеко і вирішили завітати. Я не знаю, чи отримали ви мого листа, так що просто вирішила зайти привітатися…

Мій голос звучав неприродно весело, а потім почав гаснути. Востаннє ми бачилися, коли я допомагала розбирати речі її померлого сина. А до того