Правила помсти - Ельма Кіраз
— Я ненавиджу тебе, — мною вже трясло так, як ніколи, але ці мотузки не давали мені рухатись.
— Скажи ці слова краще своєму діду. Він більше винен в цьому.
— Чому ти його вбив? Чому!? — я набралась сили і крикнула. Мене переповнював такий біль, що ніяк не вщухав.
— Твій дід був партнером мого батька. Але він нікудишній бізнесмен. Я взагалі не знаю, як він так довго зміг протриматися на плаву. Це смішно просто. Мій батько просив його віддати деяку землю. Ми б там збудували щось дійсно варте уваги. Але твій дід вперся і не хотів. Місце пустувало, а вони з батьком посварились остаточно. То ж ми вирішили викрасти тебе. Щоб він або заплатив, або віддавав землю. Ми не мали на меті нікого вбивати. І домовлятись мав тільки мій тато і твій дід. Але твій батько втрутився. Прилетів за коханою донею. Ми не мали його чіпати. Мій батько впізнав його. Доповіли твоєму…діду. Та той сказав, що ми блефуємо. І що ніякої землі нам не бачити. Але твій батько теж не простий. Почав нам погрожувати. Ти знала, що він теж мав власний пістолет?
— Ні…— пошепки сказала я.
— Він навів його на мого батька. А хіба я зміг таке стерпіти? Тому й вистрелив. Буває, — він знизив плечима.
— Я не памʼятаю цього…— я опустила погляд вниз, — тато не мав пістолета… цього не було… Ти брешеш!
Тарас…чи, точніше, Артур відійшов кудись, а потім повернувся з чимось в руках. Це був пакет, в якому лежав пістолет. Так як у мене були завʼязані руки, він підніс його мені практично під очі.
— Отут. Читай, дивись. Неправда? — він показав пальцем на руківʼя і там були татові ініціали.
Я не знала, що відповісти на це. Не могла. Просто не хотіла. Це все здавалося мені неправдою. Страшним сном, з якого я зараз прокинуся. Мій тато був далекий від всього цього. То ж… для чого йому потрібен був пістолет?
— Ти шокована, розумію. Але вже нічого не повернеш назад.
— Як ти набрався сміливості прийти до нас? Для чого!?
— Що твій дід копає на мене, я дізнався практично відразу. Мої люди вже були всюди у вашому домі. Але потім мені стало мало інформації, яку я отримував. Тому я вирішив прийти сам. Переступити через деякі свої принципи, щоб стати максимально близьким та довіреним. Вести вас по неправильному сліду. Щоб ви мстились самі собі. А я хотів лише гарно за цим спостерігати. І все йшло добре, — він покосився на Артура.
— Ти хотів вбити мене. Так.
— Бо ти мене дістала, — він скривився, — поводилась, як останнє стерво. Повністю з характером діда. І це мало бути останнім ударом для нього, щоб він залишив всі справи та передав їх мені. Але…— чоловік підійшов до Артура та вхопив його за комір, — один закоханий ідіот все зіпсував.
Я спостерігала за ними і лише зараз до мене дійшло, хто був Артур. Він був підставним. Несправжнім. Він від самого початку знав, хто я. Знав, що я повинна зробити. Знав, чому я опинилась в одному місці з ним. Чому в нас були одинакові квитки. Артур відпочатку знав, що мене мають вбити. Але натомість… цілував мене, обіймав. Казав, що кохає. Ми переспали. Невже все це було просто дурною грою для відволікання. І він робив це все по команді Артура Посійчука.
— А тоді в моїй квартирі…— я невпевнено заговорила.
— Так, дорогенька. Це був я. Хотів прикінчити тебе ще там, але ж один Ромео сказав, що ще не варто. Що ще почекаємо. І я вірив йому. Хоча давно вже б мав так само прибити.
— Я думала він помер…— я холодним поглядом дивилась на Артура, але він не підіймав очей.
— Звісно б мав. Цей вистріл був дуже хорошим. Але мої люди врятували його. Це надто легка смерть для зрадника, чи не так?
— Отже ти маєш померти не легше, — я фиркнула.
— О-о-о… в тебе є навіть сміливість так говорити? Цікаво-цікаво.
— Дідусь врятує мене. І дізнається, що псом я тебе завжди називала заслужено.
— Ти тут вже два дні. Думаєш, ми не повідомили йому? Але щось він не поспішає за тобою. А знаєш, чому? Бо він думає тільки про себе. Егоїст, який не хотів помсти за власного сина, уявляєш? Йому було байдуже. Це я надоумив його. Щоб зробити все так, як мені потрібно. Щоб ти потрапила на мій гачок.
— Ти хворий збоченець! — гаркнула я.
— Можливо, — Артур Посійчук знизив плечима, — але переможців не судять. Мені вже треба йти, не маю часу з вами тут стирчати так довго. Але…— він підійшов до Артура та різко відліпив з його рота скотч, — вам тут точно є про що поговорити.
Він пішов геть, присвистуючи. Артур же глянув на мене, наче бачить востаннє. Його обличчя було побите, в синцях та ранах. Але мені не було його шкода. Не сьогодні. Не зараз. Не в цьому житті.
