Засвіти - Андрій Хімко
Помалу, несміло, з боязню знову заявився люд у місті: один, два, десяток. Аж дивно, що ще звідкись він береться. Затихли сови та пугачі ночами, зацюкали сокири, тесла та долота в дворах, заляскали праники на Подолі й Митнищі, зарябіли рибальські сіті та ятери по березі, закурились димарі по кузнях, обізвались один до другого дзвонами в залізо ковалі: дзень-дзень, дзень-дзень, дзень-дзень... дзелень...
В якийсь день зненацька охрипло задзвонила до міщан і каланча з вежі: раз, удруге, поки не стала на чати як споконвік, будячи і вкладаючи люд на сон. А згодом вона ж скликала і міщан, і козаків на раду. Цілі три дні гуло, аж запоночі затихаючи, поки таки обрали міщани урядових райців, а козаки — гетьмана... Ото лише чи ж надовго те вчинили, нікому сказати...
Іван Петражицький-Кулага, теперішній гетьман, все диспозиції, супліки та протестації сейму пише; за будування взявся, і міські, і фортечні шляхи рівняє на всі боки, на кшталт Риму, сади та ліси садить, аж диву люд дається з того; з королем догодно і шанобливо листується, за міщан і козаків ніби вболіває, фундуші всілякі дає з благословення короля осадникам, вдовам і сиротам в поміч іде; а що в нього на душі, то, може, й сам до пуття не знає, бо — чувати — і на шведа дивиться, із січовим гультяйством заграє, і до київського братства, в пам’ять Сагайдаку, горнеться.
Новина ж не знати звідки й взялася у місті, та так скоро рознеслася, що й повірити не було коли. Спершу її ніби помітили, як ходила шепотом по Ринку, потім почули в перевулках і вуличках, пізніше, як підсніжна вода весняна, вона промила крижані кружала і блиснула то тут, то там вабливим блищиком на сонці... «Зигмунд при смерті... На ладан дихає, останні дні доживає... Магнати, що при ньому королятами були, тепер залементували, лаштуються до сейму, погрожують коронному гетьманові, що і ті куці пакти, підписані королями, що животіли для українського поспільства досі, зліквідують на ньому...» І зліквідують, не дарма ж пнуться аж так!
В міській ратуші метушно, суєтно. З самого ранку і їдуть, і йдуть туди якісь люди, повнячи дворище, а чого — не добереш. Хай, ще козача старшина, знакомиті товариші гетьмана, то тим тільки й діла, що до двірця їздити, а що всякій сіромі там робити, не второпаєш. Через скрипучий місток, що ще пахне духмяно свіжою корою, з самого ранку скачуть вершники, правляться мажі і фіри з начинням і зброєю, тупцюють постолами посполиті, туди — назад, туди — назад...
Зовсім лисий, хоч ще молодий, гетьманський писар Ярослав Вешняк і сотник ще з ночі пишуть універсали до поміських реєстрових залог і всякого знедоленого люду по містах, степових висілках, зимівниках, хуторах. Досвідчені гінці та кобзарі, як лиш просохнуть атраменти, ярами, гостинцями, дикими травостоями степу, лісовими хащами та нетрищами розносять їх по настороженому, повному очікувань краєві, і там вогниками загораються ватри охочекомонних і викотців, осадців, біженців, виписчиків та банітованих... По галявинах лісів, у ярах та степових балках гарячково ростуть, як уже не раз росли і раніше, гори кіс, кілків, довбень, списів, скопища возів у таборах і кузнях...
Поспішають всі, доки ті шведи прив’язали коронне військо польське коло себе, доки не замирилися... Навіть постої реєстровиків по містах раптом забродили брагою по тих огульних ребеліях ката Лаща, що палить і нищить, вішає і мордує... А тут ще та чутка про короля шведського, як хміль у солод кинутий, забурлила, заграла... Недарма ж Густав Адольф прислав посланця в Черкаси до Петражицького-Кулаги... Щось негайне, видно, приніс він, коли так метушливо стало на дворищі гетьмана... Бо чого б ото стояли отак довго коні і Томиленка, і Онишкевича, і Павлюка-Бута, і Биховця та Скидана, і Кононовича, Небаби та Остряниці, і Оникієнка та Тетері, і навіть сотника Хмеля Суботівського чи Семена Перев’язки?..
— Нема лише з Переяслава та з Запорогів нікого,— дивуються гетьманські конюші в дворищі, переглядаючись заклопотано між собою...
Та ось вилясками з-під копит залунав Хрещатик, а за мить із-за рогу вулиці вилетіла вскач і четвірка вершників-січовиків та прямо на дворище замкове і внеслася скоком, заспокоївши чи, може, ще більше подивувати отих конюших. По замилених конях вони одразу зрозуміли, що пильна, видно, справа в січовиків до гетьмана... Аж перед двірцем оглядно спішилися посланці-вершники. Старший скочив на землю, розім’яв ноги по довгій їзді, передав повіддя товаришеві, щось шепнувши, і попрошкував до чатового гайдука:
— Артем! Сябринець! Побий мене сила божа, коли ти не Артем! Брате! — простяг він руки до оторопілого гайдука.
— Корній? Їй же богу, Корній! — кинув шапкою об землю гайдук.— Оце зустріч!.. Хлопці, гей, конюші, побратима зустрів! Коней і товаришів його приймайте, а ми почоломкаємося, як годиться православним,— крикнув Артем і пішов перевалком назустріч приїжджому.
Зблизившись, вони якусь мить видивлялися один на одного, поки нарешті, обмінявшись ударами в рамена, не почоломкались...
— Попутно чи навмисне до нас занесло тебе? — оглядаючи гостя, першим тихо заговорив Артем.
— Таке скажеш! Як би я міг не заїхати, коли в мене побратим старшим чатовим при самому світлому гетьманові? — попрошкував, жартуючи, гість з Артемом у глибінь дворища.— Признатися, і не повірив зразу, як забачив тебе, адже так і не знаю, як тебе пан біг врятував отам під Куруковим.
— Трохи пан біг, трохи ти, а трохи — добрі люди, та й, бачиш, живу,— присів на лавку гайдук.— Панові Сулимі дяка, а то б... замордував би Лащ у путі. А ти вже й
