Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Де ж ви, маститі, одним миром мазані, співці, володарі душ?.. Де ви, дорогі колеги, літописці і обличителі? Мовчите, вовчики-братчики, по своїх норах? Трибуни-оратори, краснобаї красномовні, суєслови несосвітенні, вивели народ на майдани і залишили, хай чубиться, доки ми погасаємо по Європах та Америках, повчимося-порадимось, що з ним далі робити, безпорадним, привченим до маніпуляцій…
Господи, та що це я знову драматизую, нагнітаю обстановку?! Все ж — нормально. Життя іде. Народ живе. Поволі залишає барикади, розходиться по хатах. І — вчиться виживати в нових складних умовах. Хіба йому вперше? Ба! Йому навіть цікаво! Не раз спостерігала, що для багатьох літніх людей черги — своєрідний клуб за інтересами. Пенсіонери, аби не здуріти від бездіяльності, кожного Божого ранку ні світ ні зоря купчаться під порожніми магазинами, створюють чергу за ще не привезеним харчем і… мітингують. Як середньоазіатські аксакали мого воєнного дитинства. Тільки чинари бракує, зеленого чаю по піалі на брата та ремиґання верблюдів…
Від спогадів повертаюся до реальності. Вже зовсім стемніло, а машини з хлібом немає. Нарешті, на порозі крамниці виростає невиразна у сутінках дрібна постать і каже тоном, що виключає заперечення і скарги:
— Вася дзвонив, що хліба сьогодні не буде. Нема бензину — привезти.
Постать щезає в темному нутрі магазину, черга зітхає, не ремствує, видно, Вася для неї незаперечний авторитет, але не розходиться. Скотини сільські пенсіонери давно не тримають: нема сили коло неї ходити та й годувати чим — катма. В хатах темно: світло на підстанції вмикають лиш на годину з метою економії електроенергії. І хліба нема, аби пожувати в темряві… То чого розходитись? У гурті — веселіше…
Непоміченою покидаю чергу, сідаю в машину, і ми тихеньке їдемо собі далі, в столицю, у свій залізо-бетонний бункер, де теж ні крихти хліба, і це ріднить мимоволі з рідним народом, і стає легше, і не так гнітить невблаганна дійсність.
О, тепер я, здається, починаю розуміти Лору і її всепоглинаючу божевільну любов до рідного народу. Справді, щоб запалати святою пристрастю жертовності, треба пережити з ним хоч одну біду, хоч один чорний день, але — в одному ряду, поваритися в одному пекельному котлі.
Наразі обпекло щось схоже на сором, на почуття вини: згадала, як втікала від Чорнобильської катастрофи в травні 1986 року разом із родинами керівників вищих ешелонів влади. Поїзд «Київ-Сімферополь» відходив з перону напівпорожнім. А перон вирував людським розпачем, горем, відчаєм. У вікна і двері вагонів лізли перекошені страхом обличчя, але провідники з хоробрістю героїчних захисників Сталінграда відбивали атаки простолюдинів, виконуючи наказ залізничного начальства: жодного не впускати, сім’ї владоможців мали рятуватися від національної трагедії з комфортом.
ВТЕЧАТак, то була втеча на очах у простих, безневинних людей, у яких теж були діти, і вони над усе хотіли, щоб ці діти були живі й здорові. Але тоді я не картала себе: інстинкт самозбереження, страх за власну шкуру, виявляється, сильніший за совість… Зачинившись у порожньому «CW», тремтіла, пригорнувши малу Сашуню, боялася, що знавіснілий народ перекине поїзд, поб’є вікна або напакує злими спітнілими тілами вагони…
Це вже було: і страх, і втеча від нього. Колись отак тікала у віці Сашуні з татком і мамою від війни… В смердючому, набитому людьми, як діжка оселедцями, поїзді аж у Середню Азію. І от повторилось! Але тепер ми тікали не від ворога прийшлого, зовнішнього, а від внутрішнього, того, що сидить у наших паскудних, вбогих душечках, плодить монстрів, а відтак не може їм раду дати. Бо ж Чорнобильська трагедія була не тільки провиною тих, хто вгорі, а й заслугою тих, хто внизу. Адже одні вимріяли смертоносне атомне чудовисько, другі сотворили, а решта дозволили йому поселитися під самою хатою, під боком мільйонного міста, біля витоків усіх наших річок… А митці-творці усю цю всенародну «подлянку» оспівали у віршах, піснях, романах і фільмах.
Охоплена страхом і люттю на всіх і вся, надто на одурілий з відчаю багатотисячний натовп на пероні, готова була вбити кожного, хто посягне на моє місце у спасенному ковчезі вагона. Та навіть тоді, коли Київ зостався далеко позаду, а у вікнах попливли весняні розкішно-сонячні, не осмучені, навіть тінню від хмар, рідні простори, передчуття Апокаліпсису не минало. Жах, здавалося, біг слідом, назирці, важко дихаючи, мов загнаний звір, нагадуючи, що від кари Божої не втечеш…
Вже зовсім споночіло. Їдемо лісом, а здається, тунелем, освітленим лише фарами «Волги». Тунелем, що закінчується тупиком. Попереду — ще чорніша чорнота, і ні вогника, ні надії на нього. Чорнобиль… Уся країна — чорний біль… Ще одна чорна пляма на совісті усіх «колишніх». І Станіслава. Але що міг зробити, коли був хоч і ведучою, та все ж таки шестернею у державній машині? Не виводити людей на Першотравневу демонстрацію, відмінити свято по всій країні? Але ж тоді вся керівна верхівка республіки стояла поряд із Щербицьким і Кравчуком під смертоносним сліпучо-сонячним небом Чорнобиля! І не тікали! А хтось подумав, як-то було їм стояти на припорошених стронцієм трибунах, знаючи всю гірку, чорну, страшну правду? Усвідомлюючи, що це пекло, яке дихає смертю, з твоєї вини розверзлося у самому серці країни, а тому — на твоїй совісті? Не приведи Боже, таке пережити… цей жах, який не минає… Від якого не втечеш…
А народ тікав! Не лиш, як тепер кажуть, жони цекістів. Усі! Хто куди: у провінцію, в рідне село, на Кавказ, в Сибір… Ми ж із Сашунею разом із сім’ями інших урядовців півтора року змушені були перебиватися на правах біженців по санаторіях і будинках відпочинку Криму. Але й там нас знайшла біда: запалення щитовидної залози у Сашуні. На рахунок Чорнобиля лікарі спишуть і мій інсульт, і тяжкі ускладнення після нього…
Так, від судьби не втечеш… Тим більше потягом, який давно стоїть у тупику… І тепер ти, о, Олександро, безнадійно б’єшся у зачинені двері його нерухомих вагонів разом з тими, від кого тікала, згірш як від Чорнобиля, залишивши на пероні столичного вокзалу… Тих, хто ще недавно був для тебе абстракцією під назвою «народ»
