Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

— Може, це той, що вистрибнув з вашої пазухи? — пожартував Микола, але Мурмишці це не сподобалося.

— Якби мені, пля, ноги не крутило, то я показав би, як тре ловить.

І пішов з двору на прямих ногах, як журавель. Коло хвіртки зупинився, спитав:

— То це ти його під руслом узяв? Там, де я казав?

— Там, там! Спасибі, дядьку, за науку.

— Ну-ну, — кивнув собі Мурмишка і швиденько подибав додому. Невже почне мостить «закидуху»?

Так, тепер черга за Сергієм, сьогодні він не на зміні. Тому, правда, до всього байдужки, але тут почуха потилицю.

— Іванку, — попросив Микола малого. — Ану, катни за татом, нехай швиденько прийде.

Іванко хоча й викапаний татусь, але проворний: одна нога там, друга тут.

— Немає тата!

— А де?

— Повіз тьотю Настасю на станцію.

— Яку станцію?

— На поїзд.

— Ти щось переплутав.

— Нє, мама каже, тікишко поїхали. Тато скоро вернеться, а тьотя Настася — нє.

— Куди ж вона поїхала?

— Додому.

До якого дому, дитино? Нема в неї дому. Нема. Він розминав сигарету, і тютюн сипався з неї, поки не висипався увесь. НЕМА!!!

Частина третя

1

Із щоденника Миколи Погорілого

Усі свої свідомі літа я мріяв вести щоденник, але ніколи цього не робив. Від однієї думки, що в нього хтось може зазирнути, мене сковував крижаний страх.

Власне, і це не щоденник, бо тут саме слово передбачає щоденність записів, а мені таке не подобається, як і будь-яка форма насильства, хай навіть над самим собою. І все-таки я робитиму окремі записи, свідомий того, що до них будь-яку людину спонукає лише самотність. Бо що таке щоденник, як не розмова із самим собою, а отже, і відхилення від норми.

Після того як поїхала Настася, навіть між мною і Сергієм настало якесь мимовільне відчуження, розхолодження. І Оля також відмовчується. Ніби моя вина у тому, що все так сталося. Ніхто про це ані слова, проте я бачу.

* * *

Сьогодні ходив до лісу зустрічати осінь. Ходив сосновим бором, а думав про грибну печаль мого листяного лісу. Незбагненна таємниця у запахові осіннього гриба. А ще я думав про татів сад. Його нема. На тому місці, де мав він бути, так і лишилася трясовина. Але він є у мені. Зараз цей сад осінній. І спливли рядки Ліни Костенко:

Чужі приходять в час твоїх щедрот,

А я прийшла у час твойого смутку.

Спливли, і я задихався ними, як спіймана риба. Ти прийшла у час мойого смутку.

* * *

Петрусь показав мені свій малюнок фломастером. Куля, а в ній трава і квіти. І нижче падає дощ.

— Це що, хмара? — спитав я.

— Ні, коза.

— ?

— Я намалював тільки її вим’ячко. А в ньому трава і квітки. Вона паслася на лужку.

— А дощ?

— Це молоко, — сказав він.

Куди усе це дівається, коли ми стаємо дорослими?

* * *

У грудні закінчується останній термін подачі мого сценарію. На що я надіюсь? Кажуть, що Вільям Сароян, цей великий американський вірменин, написав знамениту п’єсу «Гей, хто-небудь!» за сорок хвилин. Але ж цим хвилинам передувало яке життя!

Коли Сароян плив кораблем до Радянського Союзу, то попросив, щоб у бібліотеці йому знайшли книжку вірменського автора. Йому дали Гранта Матевосяна. Сароян прочитав і сказав, що таким письменником пишалася б будь-яка література світу. Ця книжка — «Ми і наші гори» — спершу побачила світ російською і тільки після цього вийшла рідною мовою автора. Оповідання із цієї книжки у моєму перекладі відхилив Лука Лукич. «Патріархальщина», — кинув він.

Матевосян же собі сказав: «Грант, скільки б університетів ти не закінчив, ти завжди залишишся сільським хлопцем». Так він сказав у тій книжці, яку прочитав Вільям Сароян, великий американський письменник, котрий заповів своє серце Вірменії.

* * *

Я майстрував Петрусеві дерев’яного деркача. Колись і в мене малого такий був. Тепер від тріскоту болітиме голова, зате чути, де Петрусь бігає.

Отож я стругав дерево і раптом почув, як біля моїх ніг тихенько писнула якась пташка. Глянув униз і отерп. Від Сергієвого двору прибилася до мене сіренька зозуляста курочка і терлась до ніг. Я нахилився і взяв її на руки. Вона, здається, цього й хотіла.

* * *

Сьогодні лазив на горище. Шукав горіха, якого щоночі качає миша. Є щось дуже знадливе у старих горищах, як, до речі, і в скринях, що пахнуть старовиною і ладаном.

На горищі надибав на давнього серпа зі стертими зубцями, злежану куфайку, щербатий глечик-носатку, перетлілу до невагомості цибулю-сіянку біля лежака… Трохи сіна теж перетліло на потеруху чи, може, розточили миші. А горіха ніде ніякого. І нічого такого, що могла б качати миша. Я навіть заглянув у старий кирзовий чобіт з дірочкою у халяві. І натрапив на тугий вузлик із вилинялого ситцю в горошок. Розв’язав і отетерів. Там були зав’язані гроші — по карбованцю, по три, по п’ять і зовсім мало по десять. А всього тисяча карбованців. Оце буде несподіванка для Стаха.

Мертві пам’ятають про нас.

А горіха так і не знайшов.

* * *

По обіді узяв Сергієвого човна і поплив на острів. Не рибалити, так. Припливаю, а там якийсь дядько сіно косить. Трава на острові ще по-літньому зелена і соковита — вологи багато. Від свіжих покосів пахло чимось дуже знайомим, близьким, але давнім і майже забутим. Я довго не міг зрозуміти: чим? — потім таки згадав. Так пахне від корови, коли вона жує траву.

А дядько собі косив і косив, ніби й не бачив мене. Коли сіно підсохне, він перевозитиме його човном до свого берега. І я згадав ще одне, уже не таке давнє. Як працював у комсомольській газеті, одного разу, майже випадково, пощастило потрапити за кордон на фестиваль естрадної пісні. Усе було так розкішно, так цікаво і екзотично, що від вражень крутилася голова. А що зосталося в пам’яті? Ось що. Я повертаюся додому, поїзд довго стоїть у митному польському містечку Тиресполі, а потім перетинає кордон. Я стою біля вікна, щоб завважити, де ж він, початок землі нашої, але не бачу ніякого кордону, не відчуваю ніякої межі, і раптом на очі трохи не