Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

Зелений луг за вікном і… дядько косить траву. Наш, наш дядько! У клинцюватому картузику з ґудзиком на тім’ї, у вилинялій сорочці з темною плямою поту між лопатками… Ось де починається моя Батьківщина, моя земля, яка тримається, мов на китові, на оцьому дядькові-косареві. Мчить міжнародний поїзд, везе дипломатів, співаків, журналістів, шпигунів, спекулянтів, спортсменів, туристів, а дядько знай собі косить траву, йому навіть немає коли глянути на цей поїзд. Коси, коса, поки роса.

* * *

Бачив, як ластівки ховаються в очерет. Мабуть, тому, що вода восени вихолоняє повільніше за повітря і в очереті їм тепліше. Але мені ввижається, що вони пірнають у воду. І перед тим щебечуть так сумно-сумно. Хто нас навчив руйнувати в собі язичницькі таємниці?

* * *

Копають городи. Картоплю, буряки. Зносять на купи руді гарбузи.

Баба Марфа плете у вінки цибулю. Всього настарала, тільки і досі бідкається, що зосталася сього року без маку. Якась нечиста сила уночі повиривала його з корінням, ще до чотирнадцятого серпня, до Маковія. Наче й невелике лихо (казано ж у народі, що сім год мак не родив, і голоду не було), а все це не на добро, — журиться баба Марфа. На Маковія вона завжди носила до церкви святити маківки. А це не мала й мачини, щоб посвятити. Прийшла нечиста й на Маковія.

Куріють осінні дими на городах, стеляться над землею гірко-солодкі пахощі. Вітчизни дим. А на «моєму» городі тільки сухе віниччя згадалося:

Пора і нам

Збирати з поля

Що прищадила божа воля,

Як не гуртом, то сам на сам —

Пора і нам!

Я вже знаю, що Кость Гнатович тоді, у непам’яті, прочитав мені рядки Богдана Лепкого.

* * *

Вода у річці стала прозора, і з Сергієвого містка видно, як на мілину, до берега, виходять погрітися окунці — підставляють сонцю свої смугастенькі спинки і, здається, дрімають.

Це останнє тепло — бабине літо. І ці дрібні окунці також знають, що такого тепла доведеться їм довго чекати.

Я скидаю з себе сорочку і хочу востаннє скупатися.

— Що ти робиш? — чую застережливий голос Мурмишки. — Уже Ілля давно у воду пісь-пісь.

Цікаво, що Ілля — єдиний святий, про якого люди дозволили собі (чи він дозволив?) отак казати. Запанібрата.

Думаю, він не образиться, коли я скупаюсь. Відходжу далі від містка, щоб не розлякати окунців, і кидаюся у воду. Вона холодна, як у криниці, але манить мене все далі, і я пливу і пливу, відчуваючи під собою манливий простір глибин.

Чому нас завжди притягують прірви, провалля, чорториї, безодні? І де чаїться та темна сила — у безоднях чи в нас самих?

* * *

Приїжджала Софія. Каже, що зовсім змучилася без нас.

— Уже всі повертаються до Києва, — сказала вона. — Діти пішли до школи, малеча — в садок.

— Почекаємо зими, — відповів я.

* * *

Сиділи удвох із Сергієм. Біля річки. Угорі постогнували дикі гуси. Сергій сказав, що підлящиків треба засолювати і закопувати у мішковині в землю. А тоді вже підв’ялювати.

Я довго не наважувався, потім таки спитав:

— Од Настасі нічого не було?

— Нє, — похитав він головою. — Я думаю, що вона в лікарні.

Мовчали. Потім Сергій сказав:

— Гуси так низько летять. Зима буде мнякою. Мабуть, тобі довго прийдеться виглядати снігу.

* * *

Дика самка…

Часом мені здається, що я справді несамовитий.

Як вона щезла тоді так швидко? Ніби сама стала рибою… і я упіймав її. Адже все обірвалося тієї хвилини. Я ще нічого не знав, радів, як дурник, а все уже обірвалося.

Дика самка…

* * *

Заходив Мурмишка. Випитував, чи я ще брав коропа біля острова. Я сказав, що ні, не брав. Тоді він зізнався, що й сам уже не раз і не два закидав під русло, але ні гу-гу. Мертво.

* * *

На городах палають айстри. У садах капають грушки. Колись так сказав був Майстер. Він розповідав, як їхав із дому полтавським шляхом і попросив водія зупинитися. Вийшов з машини, бо побачив коло дороги бабусь, що сиділи віночком і продавали яблука, помідори, сливи… Став, каже, дивлюся і чую, як капають грушки у садках.

— Який чудовий образ! — вихопився хтось із хлопців.

Майстер якось ураз притих, засоромився і сказав:

— Не те. Все це красивості… На красивості ми мастаки. Не так треба. Не те!

Демон заперечення? Кожному кортіло розповісти Майстрові якусь цікаву сільську бувальщину, що її він міг би використати десь у своєму оповіданні. Він уважно слухав, але знав: і того, що є у ньому, не встигне написати. Так і сталося.

* * *

Часто гортаю фотоальбом Агатангела Юхимовича Кримського. Здається, я вже розрізняю помітки його власною рукою на звороті фотографій. «С. Ів. Прове. Літо 1901 р.». «Боря в Криму (в Алупцї) в юлї 1901 р.» «І» з двома крапками. Деякі імена із цього альбома я зустрічав у мовознавчій літературі, коли навчався в університеті. Очевидно, це відомі лінгвісти. Треба все перечитати про Кримського, тоді багато чого стане зрозумілим, альбом оживе.

Втім, він не мій. Куди б мені його передати? Кому? Сергій каже, що чув краєм вуха, начебто рік чи два тому обікрали місцевий краєзнавчий музей. Може, альбом звідти? Адже Кримський трохи жив у цих краях.

Я був у тому музеї і сам бачив ціпок Агатангела Юхимовича, який зберігається під склом. Але рідко хто зупиняється біля його ковіньочки. Найбільше пожвавлення викликає опудало величезного морського рака, привезене сюди хтозна-ким і звідки.

Я підійшов до директора. Він дуже нагадував мого першого музейного шефа Луку Лукича. Я спитав:

— Чи у вас часом не викрадали фотоальбом Кримського?

— Ні, — холодно відповів Лука Лукич. — У нас ніколи нічого не викрадали.

* * *

Знову плавав на острів.

Дядько сіно вже позгрібав, перевіз додому.

Тиша. Восени риба біля очерету не ловиться. Зелень поволі відмирає, тут уже не вистачає кисню, і риба йде на глибину, на ями. А линок заривається в мул.

Річка була спокійна, сонна, і тільки там, на тому місці, де я востаннє бачив Настасю, перебігала хвилька. Звісно, русло. Та я думав зовсім про інше.

При березі шурхотів очерет, той шурхіт озивався у ще незагоєному серці.

Дика самка… Чому дика? Чому ці слова так врізалися у свідомість?

* * *