Жовтий Князь - Василь Барка

Шпаки повтікали, вгледівши непрошеного гостя.

Він, як справився, зліз додолу і відніс драбину за липу. Шворку потягнув крізь проламину в мурі, за яким принишк, покликавши туди сина. Довго ждали; страшенно довго.

А птахи виказували байдужість до ознак облоги, передусім -до нової частини їхнього домику, оздобленої шворкою, що напиналася до землі. Байдужість була удавана і кінчалася на певній межі вчинків. Вільно кружили птахи і пурхали навкруг;

навіть пострибували на покрівлі. Але всередину не думали вертатися, ніби зроду там не жили і мешкати не хотять, хоч якась сила весь час тримала їх поблизу входу в дощану хатку. Мирон Данилович тримав шворку натягнутою: щоб, смикнувши її, в одну мить закрити дверці. Птахи перегулювалися на гілках біля помешкання, обернутого в погибель.

Тим часом хлопець розглядав дерева: всі ніби незримо дихають, звернуті до тепла, і купаються в світлі. Зовсім повесніло, хоч якоюсь невідступною тінню стоїть похмурість, від зими.

Перші птахи, що недавно прилетіли, обережні!

Однак найсміливіший, спокусившися і перемігши вагання, скочив до хатки і зник всередині.

Мирон Данилович враз смикнув шворку: «Єсть! Єсть!» -повторив, радіючи. Взяв торбинку і поліз брати зловленого. Коли птах повинен був перескочити з будиночка в торбу, тоді вдарив відчайно під її край і, вискочивши, щез — тільки повітря фуркнуло.

— Отакої! — з досадою промовив Мирон Данилович, кинувши торбу на землю.

Невесело верталися батько і син: здобичі жодної, тільки день згаяли.

— Шпаки проворніші, ніж ми, - пояснив батько невдачу. -От зробимо пастку: один ховрах зловиться, на тиждень їсти.

— Водою виллєм, - пропонує син.

— Можна водою.

— Тоді нащо пастка?

— Пригодиться. Бо води багато треба. Спробуємо водою, і пасткою.

Господиня і донька зустрічали сумні, як і самі птахолови.

*

На черзі - пастка. Мирон Данилович пиляв дошку, а син тримав з краю; слабі робітники часто приставали. Надвечір збудувалася подобизна приладдя з фізики, для вивчання в трудовій школі.

На одному кінці дошки прорізано невеличкий круг. Біля другого кінця сполучено, з допомогою хитрого «заскоку», дві планки: одна зверху - щільно при дошці, і одна знизу при ній. Верхня планка своїм ширшим кінцем прикриває, як затулка, прорізаний круг; а її вужчий кінець ходячи на вісі, пристроюється до «заскоку». Коли ширший кінець планки піднімається над прорізом, куди повинен устромити голову ховрах, — тоді її вужчий кінець, діючи через куткуватий крючок пристрою на «заскік», звільняє з пружинного зводу нижню планку: під дошкою. Та планка, схожа на реєчку, ніби ударник гвинтівки, швидко б’є в напрямі до прорізу. Низ дошки гладенько виструганий і там планка легко сунеться крізь дужки, зроблені з дроту. Кінець її, який б’є до прорізу, має в собі нагострений цвях: протинати горло ховрахові. До дошки прибито пакольці, призначені міцно тримати знаряддя при землі.

Як докінчили його, Мирон Данилович поставів на стіл, для огляду і перевірки, чи справний механізм? Дав синові щітку: нею, зробленою з рогожки, мати колись хату білила; щітка зсохлася, намочена в розведеній крейді.

— Бери щітку, - звелів батько, — і знизу веди її край через проріз: так, якби це сунувся ховрах.

Син робить, що звелено. Поволі підводить щітку знизу і зрушує з місця ширший кінець верхньої планки; вона ж, піднявшися над прорізом, звільнила — через «заскік» — реєчку під дошкою, з пружинного зводу. Тоді різко дзенькнула пружина, а реєчка, озброєна гостряком, метнулася — врізала його в круг-ласту щітку, ніби ховрахові в горло.

— Ой, страшна ця річ, — сказала господиня. Майстер зніяковів:

— Чим страшна? Здавна ж такі роблено...

— Тим страшна, що нагадує, як мучать людей: в таких пастках.

— Е-е! Влада ловить людей, а ми хижаків, що зерно крадуть.

— Хоч і так, однаково — страшна вигадка. Мені подужалося... — ні, скажете, що я безумиця.

— Чому?

— Подумалося: не ми хижого, а він всіх піймав і душить.

— Так і є: ми спіймані.

— Бо гемони згуртовано пристали до татарця - душити нас. І сонця не видно.

— Нехай. Те саме на них повториться і вкаже, хто зробив. Бог дужчий - всім на небесних терезах змірить, що заслужили.

— Вже нас не буде.

— Другі побачать.

Дарія Олександрівна тільки гірко зітхнула, скоса поглядаючи на побудівку, що нагадувала їй владу «татарця», - та подібно б’є всякими гостряками в горло людності, заведена чортякою.

Через негоду, що почалася вночі, і через недугу, від якої голова заморочувалася, Катранники вийшли в степ аж на третій день.

Ранок погожий. Батько ніс приладдя в мішку і тягнув лопату; синові доручив відро і дротяний крючок. Таких мисливців, як вони вдвох, чимало вибралося: скрізь сірі постаті. Довго сновигали батько і син, поки натрапили на нору з певними прикметами ховрашиного побуту, недалеко від видолинка з калюжею. Воду носили вдвох, держачися за дужку від відра - так, що більша вага лягала на сторону старшого. Швидко зникає вода в норі! — стінки і темніють, і протряхають.

Відходячи, мисливці встромлювали лопату навскоси: замикали звіра. Збилися, числячи влиті відра.

— Мабуть, ховраха немає дома, — сумнівається хлопець.

— Де б він дівся? Тільки тут.

— По старі колоски побіг...

— Ні, побоїться: сьогодні скрізь ганяють.

— Або — зловив хтось.

— Були б сліди, а то ж рівно.

— Чому сидить?

— Нора велика: треба залити.

Носять і носять. Здається, не буде кінця. Виморені вкрай. І якраз тоді, коли перестали пильнувати нору, звідти вискочив ховрах і помчав мимо. Мирон Данилович ударив його крючком, але не вбив. Біжить за ховрахом, а той кидається то в один бік, то в другий, і видно, що притоплено його і прибито: нема доброї прудкості.

Недалеко від ярка починалися кущі — мала ділянка, але досить їх, щоб ховрахові сховатися; він там і присів. Шукають мисливці довго, нема його: так хитро сховався. Раптом вискочив, ніби з-під землі; кружить по