Жовтий Князь - Василь Барка
Переходячи, голодні ставали перед дверима; дід, що хитався, як смертельно поранений, потягнув держачок дзвінкового пристрою - жодного руху і відповіді! Ніби не було ні душі всередині. Прохачі, зболівши нервами від марного ждання, відходили геть.
Зоставалася загадка для селянина, чому вдень тягнено харч? «Мабуть, від страху, що в присмерку люди віднімуть, осмілівши».
Як потік серед цегляних скель, простяглася черга до магазину, де дають кислу капусту. Раптом перехожі почали підбігати поблизу; селянин і собі - туди! - в свіжий і значно коротший «хвіст», що випростовується течією дожидачів, від чого багато крику одних на одних. Зрештою, всі посунули назад, вирівнюючи звичайний порядок.
Мирон Данилович дістав кіло капусти: колись моченої, тепер сухої і несвіжої. Видалася смачнішою від десертів! — сховав запас її в торбу, обмотаний поверх кулька також половиною злої газети. Трохи повеселішав, набравши певності, що добереться до Кавказу: на три дні харчу вистачить. А там грошей позичити можна в знакімця - до віддачі з першого заробітку.
В дорозі до станції здогадувався: «Пощедріли на капусту — бачать, що пропада. на складі». Присів під червонавою стіною, між такими, як сам. Здавалося, потяга взагалі не буде, і руху — теж, взагалі, нічого більше не буде - так довго ждали.
Аж перед світом, крізь штовханину, Катранник прорвався в вагонні двері і зразу ж ліг на верхній полиці.
Сон приходить мертвотний і тяжкий. Прокинувшися, відчув Мирон Данилович, що потіє в морозній лихоманці. Певно простудився, на дощі йшовши, а потім — як сидів на землі.
*
Ось, надвечір, вузлова станція: тут пересідати; і знов жди!
Площа схожа на мурашник, серед якого сила начальства наіндичується з портфелями або товстими течками; козиряє в автах; протіснюється в установи і висипає звідти, надмірно вносячи лиця, як велигіанство, і збрезкло поглядаючи на «сірих» з населення. Різниться одежею і партквитками, магнетна могутність яких, нехай схованих навіть дома в шухлядах під замком, незримо обкидає їх злою властивістю. Бо то — їх талісмани, від яких навіюється відраза: передусім до кожного, хто з села і конає, згідно з рішенням партконоводства в столиці.
Глянув селянин: «Ого! Стільки їх, що кров з’їдять, пропали ми до канцура». Він пішов виглядати викидної городини, милостиво продаваної в «хвості» за скажену ціну.
Черги збираються від схід сонця і нуртують, і нидіють до півночі: застоювані, втрачувані, розривані під час несподіваних тисканин, знов спаювані голоднечею. Люди держаться одні за одних, щоб зберегти місця в чотирирядному натовпі, - так бджоли творять пасма, кріпко зчіплені.
Катранник мав надію на комерційний хліб. Пристроївся і дожидає, мучачись від простудної лихоманки, втоми, поривів такого жагучого і невтримного болю в глибині істоти, який ніби шепотить нечутно весь час: «їсти! їсти!» Увага і зір, прив’язані, до дверей вдалечині, пригасають, як спорожнілий каганчик.
А чутка пройшла, що даватимуть кільку; що ж? - можна рибний дріб’язок споживати зразу, заїдаючи капустою замісто хліба.
Зморені люди, стоявши віддавна, втратили рухливість і гостроту почуття, якраз тоді, коли набігли машини з вартою. Катранник затерп! - якби був здоровіший, міг би рвонутися крізь ряди і втекти. Але, скований слабістю, непорушно стояв серед багатьох, ніби перед очима давуна.
Служаки брутально хапають селян, як вовки овець, і миттю спроваджують на платформи: наповнивши їх, хутко оббігають кругом, коли мотор гуркотить. Один револьверник сідає до шофера в кабіну, а решта береться до нової пайки жертв.
Везли незвичайно швидко - найглухішими вулицями.
На станції всіх перевантажено в товарячі вагони і зразу ж замкнуто. Потяг стукотливо погнав, як навіжений; іноді спинявся, тоді — дивна тишина за дерев’яними стінами! Зрештою, коли прибув до призначення, негайно загуркотіли двері вагонів, крик донісся і звідкись — крізь нічну сутінь - повалив їдкий дим. Блиснули до дверей ліхтарі: з ними охоронники вскочили всередину. Посунув потяг і скоро знов пристиг, прикро над краєм глибокого провалля, відкіль полум’я вибивалося, ніби велетенськими шматками розірваної тканини, крізь дим, клубочений по млистій широчині. Зойки пронизували ніч.
Катранник став страчувати думку, коли охоронники брали селян і викидали з вагонних дверей вглибочину. Хто сунув по крутому, чіпляючися за нерівності, а хто котився чи летів униз: всі зникали в огнищі.
Через хвилину також Катранника кинуто з дверей — він опинався руками проти прислону і судомливо гріб. Під пальці попали обвуглені корінці кущів, тоді мимовільно промайнув здогад: «Мабуть, ліщина була!» - вхопився селянин розпачливим зусиллям, але корінці в останню мить, тріснувши, відірвались.
Він посунув вниз. Падаючи трохи стишено, іце раз чіплявся обома руками за вигорбину. Відчув, що прірва стала відлогіша. Знов нігтями і черевиками подрав схил, щоб спинитися, і не міг! — сунув з розгону в задушливу димряву. Раптом тяжко штовх-нувся плечем, об що? - того не бачив! Тільки різко обпекло і придушило до земляної стіни. Тоді він став з більшим натиском хапатися. Якби була нерівність або корінь, він би вдержавсь, але - порожньо. Далі падав між великі деревини, обхоплені полум’ям. «Пропав!» — проблиснуло в свідомості. Він падав нерівно, аж поки вдарився спиною об дерево, а головою об схил. Миттю зім’яло в клубок і, перекинувши, потягло наниз, ніби в коловороті горючої ріки. Волосся над правою скронею обсмалилося, але він, швидко падаючи, ніби стратив відчуття болю. Розумів, що задихається, і що плече йому валить. Тоді ж запався в нестямність, з якої його вирвав різкий біль — від падіння в тісну мілину. Мирон Данилович, трусячись, обторкує грунт. «Я в мокрому глинищі! Це — ярі, можна лізти через воду!» — втішає сам себе. Як звір, — чотирьох відповзає в болотяній щілині, протискаючись поміж одними дровиняками, залитими тванню, і попід другими, що стирчали в безладді над головою.
Весь час нагорі і по сторонах — розпачливі крики, від яких міг би стратити пам’ять, але і сам був прибитий і приголомшений, півмрець, що корчився в пориві: повзти серед загибелі.
Високо розлягався бурхіт огнища і стукіт обвалюваного дерева; також вишум і шипіння в спеці, приглушуючи, проймали диким страхом, бо пожежа от-от привалить.
Все — ніби в огні великої споруди, коли вже зруйнувалася: з
