Жовтий Князь - Василь Барка

Катранник обережно рушив слідом і роздивляється, - де старий? Скрізь бур’яни і розвалені житла. З одних сіней через поріг виставилися самі стопи: землисто-сірою мертвизною до хмарного дня, як викладені з могили. Так вразили, що подорожній покинув шукати діда і звернув до знайомої хати. Причаївся, коли зачув стукіт підводи. «Скрізь вона!» - подумав з досадою. Бригада гробокопів складалася з п’ятьох — чотири йшли при кутках гарби, а п’ятий вів коні. «До цих попади на віз по вирвешся!»

Відстукотіла підвода; тоді Катранник попрямував до знайомої садиби - дивився і не міг збагнути: нема любого мешкання, до якого звик! Хата, оббита дощами і потріскана, стала падати. Оголений підсішок виглядав так, ніби зуби нечистої сили вгризли ріг, зірвали м’ясо, зоставивши дерев’яний маслак. Дах запався. Сіріла кроква, як частина перекинутої шибениці. Подібно до цієї хати, нежива тварина в полі лежить, обдзьобана хижими птицями, що лишили на ребрах шмаття шерсті. Двері вивалені з одвірками. Хмурно і сиро в руїні.

Тут жили дальні родичі: вмерли вони чи світ за очі втекли?

Дивився на ділянку, знану з дитинства, на хату, в якій жив, обернену в розвиток глини, як і всі інші житла навкруг. Зосталися рештки: безслівно промовляти про смерть - кожному, хто сюди приходить.

Засмучений безмірно, відходив Катранник від пустки. Мандрував навмання, аби в степ вибратись, а там вхопити напрямок до станції. Коли, зрештою, прибув туди, його не впустила бригада комсомольців, що, настирно і різко кричучи, всіх завертала геть. Марно було б просити. Похилив голову Катранник і попростував пішки в район.

На шлях, що слався безконечно, налягали хмари. Посіяв дощик, потім линув так, що враз калюжі стали, але скоро і вщух. На нього не дуже селяни зважали — тільки гнулися, мов колоски.

Хто, вкрай виснажений, падав при дорозі, там помирав; і кожен був близький до того самого: вже здерев’янів почуттями і тільки прислухався, чи скоро самому кінець.

Катранник ступав, зібравши вичерпки сил в одно прагнення, і всі думки - в один вузлик, мов залізний: неодмінно дійти.

районі, куди добувся з іншими, жовтіли установи в кам’яницях. Брама величезного подвір’я тримала напис: «Союзхліб», і дивувала хлібороба страшенно. «Чому союзний? Виходить, то хліб союзу з північчю, звідки накази йдуть, -який союз, коли забрано хліб, а ти вмирай?»

Погляд зосередився на пірамідах збіжжя: крізь дірявий брезент багато зерна видно, промоклого в дощі і підіпрілого.

Сам колір зерна непереможно надив. Ось він — спасенний хліб. Перед очима. Чиста пшениця. Всього мішечок би набрати — сім’я врятується! Однаково ж зерно згниє на мокрому місці. З того, що просипається в грязь, можна тисячі торб наповнити і спасти душі. Ні, і хліб, і люди гинуть. Хто наказав?

Сильна варта обступила пропадущі піраміди, вся з гвинтівками; по-чужому говорить.

Селяни ж, ніби приворожені, дивляться на зерно: худі, як тички, і обшарпані гірш, ніж колись жебраки. Здебільшого сидять або прилягли - скоро їм кінець. Крім лютої голодності, терплять муку від споглядання близького хліба; здається, простягнув руку, ступивши наперед, і — врятований! Досить сирого зерна поїсти, щоб скріпитись: твого зерна, з двору забраного.

Спокуса пожирає кволі душі, як незримий огонь, довівши до півбожевільного самозасліплення. Прилютувала близькістю пшениці і зв’язала руки, ноги, думки, очі, і позбавила твердої волі — шукати іншого рятунку.

Мерехтливі очима, притягуються до хліба, як снохода до місяця або нічні метелики до полум’я: притягуються і поволі згоряють в недужому жеврінні свого серця.

Катранника борола, мов навіяння, ця біда: він теж приточився очима до пірамід. Без марева, в денному вигляді хліб! Ось, близько! Постій отак півдня, і пропав; недуга душевна, скувавши, домучить. Як з ланцюга, виривається він з того заморо-чення...

*

Недалеко від сірчано-жовтих дверей райвиконкомівського будинку, в западині мертва людина лежить; обличчя не видно, бо дощова вода, набравшись високо, закрила.

Проходить чоловік, поплямлений і небритий, маючи в руці поламану пилку на залізо. Сам собі говорить він, але так, що сторонньому чути:

— Умерла жінка, другий день лежить - і вони нічого...

Затупотіли, вбрані в руді ваксовані шкірянки, службовці на виході з дверей, тоді враз Катранник і стрічний поспішили нарізно. Оглянувшись на групу при будинку, селянин подумав: «Прибиратимуть мертву — того й вийшли гуртом; іродові душі, а таки ж люди». Однак, група постояла на східцях, подиміла папіросками, і хоч би хто зиркнув на покійницю, що лежала перед ними! Зійшли наниз і огидливо обминули труп, коло якого світлі брижі біжать на воді. Обминули так, ніби то — дровина, що перешкоджає державній справі.

Катранник, побачивши, як частина службовців повернула йому вслід, пришвидшив крок. Треба сходити в містечкові магазини. Скрізь діди, жінки, діти ходять під вікнами і спиняються перед дверима: їсти просять. Багато померлих, ніхто не прибирає їх. Ось двоповерхова установа, крита ржависто-бру-натною бляхою. На першому поверсі відчинилося вікно: повнощокий чорній, нагороїживши френч на плечах, розглядає вулицю і щось жує. Внизу, на тротуарі, підходить бабуся і простягає руку, висохлу, як хмизина:

- Дайте, хоч крихту! Бо вже вмру...

Сизасто вибритий слухає в вікні, слухає, жуючи, і ніби аж втішається від жалібного прохання, а враз із брязкотом зачиняє вікно; чути, як клацнула задвижка.

На дверях, крізь скляний прямокутник на бронзових гвинтах, багріла вивіска, з якої Катранник довідався, що тут — редакція часопису «Ленінський шлях». В сосновій рамі з дротяною сіткою, вкріпленій на паркан, висів примірник видання. Поблизу валялася половина часопису, кимсь покинута чи загублена. Селянин зачепився поглядом за статтю, звідки викричано: «Підкуркульники в місті об’їдаються чужим хлібом... не хотять робити в полі... це - саботаж!..» — і далі в такому змісті; багато і густо.

Хотів покласти папір на землю, бо подосадував: «Бач, пикатий, що ковтає в вікні, розбрехався, коли платять; він до землі ні за якого чорта не підійде робити хліб, як ми і наші сім’ї з прадідів». А таки селянин приберіг часописний друк: в дорозі згодиться.

Біля сусіднього домика, їдкого покрівлею, як і редакція, але одноповерхового, стала підвода, вся обкинута парусиною. Сутулуватий службовець, що мав на кільцюватому волоссі кепку з чорної шкіри, метко зскочив на цеглу і, щось крикнувши підводчикові, потупотів до дверей. Там потягнув за дерев’яний держачок, від якого бігла вгору дзвінкова дротина. Потягнув і зразу ж — назад до підводи, відкіля візник перевалював мішок, зверху сивий від випорошеної крупчатки, ніби