Жовтий Князь - Василь Барка
— Крадіжники! Хто візьме зерна в рот, зразу одправлю в суд -дадуть десять років тайги за злодійство проти соціалістичної власності. Там сніг і привалить.
Ходячи між дядьками, дозорець весь час пильнує їхніх ротів, щоб ніхто зернини туди не вкинув. На одного сіяча як загримає:
— Чого руку до рота тягнеш?
Коли він відійшов далі, то крайні дядьки, вусаті, як більшість на полі, знов пошепотіли між собою і почали дуже широко розмахувати руками, сіючи: нехай і в рот за добрим заходом залетить. Один зовсім тихо порадив сусідові:
— Щелепи дужче розводьте, щоб вуса зернину не задержували!
За ними інші стали сіяти з більшим розмахом і жувати, коли дещо від жмені вскакувало в рот.
«Е-е, вони теж хліба не бачать!.. Недовго ж сирим зерном жити: засіють — і кінець, як нам».
Катранник підвівся, пересилюючи ваготу втоми, що заливала свідомість. Віддалився від колгоспної межі. Але скоро ліг: недобре йому.
Трактор, гудивши, проїжджав близько — на оранку, і знов диво: однією рукою водій стернує, а другою швидко подає собі в рот соняшникове насіння, луза його, і випльовує лушпиння набік. Стишує хід; оглядається на дозорця, після чого попереджує Катранника, приглушуючи голос:
- Другий раз заїжджатиму, сипну насіння: нам на снідання видано, — а ви зберіть, аби уповноважений не вгледів, бо і в мене відніме.
Сипнув тракторист, як обіцяв; тоді Мирон Данилович, зібравши, полузав трохи і підкріпивсь. Решту зібраного, як скарбець, тримав собі в кишені.
Крик почув і думав, то — на нього. Але оглянувшися, побачив: дозорець поволік довгокостого і пригорбленого дядька в пожмаканому картузі, який віддувався по окраю. Покликав наглядач свого напарника, показуючи йому вгору, на дядьків картуз, сіпався і аж заходився: так ганив!
Примусили дядька нахилити голову і зняти картуз, що в ньому була пригоршня зерна.
Ведений до правління, дядько знесилено переставляв розпухлі ноги, обмотані рамтям.
«...от і гляди! - здивувався Катранник на дядька. — То ж партійний, Гудина; тепер замкнуть».
Не було зловтіхи ніякої, тільки чудно, бо сільські привлад-ники йдуть під колесо, що самі розкрутили.
Степ теплішав. Вогкий вітер нісся океанськими хвилями, за якими, крізь синювату намітку далечини, мріли неорані простори. Там повно ховрашиних нірок; там — здобич, краща від мерзлої конини.
*
Сніг зійшов, тільки де-не-де, в ярку чи в тіні від горба, зосталися білі латки.
Люди розсіяні по степу: шукають їстівного, ради якого Мирон Данилович і Андрій також, маючи при собі торбинки і ціпочки, годин зо дві тиняються, але без успіху. Ось натрапляють на мишачі сховки, вигрібають колоски звідти, здебільшого по-обгризувані; на декотрих збереглося зерно, їх — в торбинку.
Батько і син, відібравши в мишей запаси, далі мандрують. Степ світлий і тихий, як пустеля.
Дивляться, труп лежить: бабуся мертва; коло неї кошик із колоссям. Шукачі постояли мовчки, знявши шапки, і хотіли відходити. Але батько роздумав:
— Другі прийдуть і все одно заберуть колоски. Бабуся не встане, для неї горе кінчилось. А для живих, що дома ждуть, жменька зерна, це — рятунок. Як же покинути?
Знов питає:
— Чи згадаєш, Андрійку, хто ця жінка?
— Не знаю, тату.
— Я — теж. Можна було б понести кошик до її хати. А раз невідома...
Він примовк і через хвилину винувато сказав:
— Треба забрати! Не ми візьмем, так другим достанеться.
Висипав колосся в свою торбинку, а кошик поклав на землю.
Батько і син відходять. Де стрічають зілля, годяще до страви, рвуть підряд. З торішньої грядки десяток картоплин і цукрових буряків, що від морозу і вогкості потемніли, теж спроваджено в торбинки.
За огородами степ ще світліший і пустельніший.
Враз шукачі спинилися: нірки! Скрізь ховрашині нірки; але як добути з-під землі дрібного звіра?
— Мороки багато, — сказав Мирон Данилович, — треба строїти пастку.
Він зморений: поволі передвигає ноги, з яких вода сочиться в намотані ганчірки. Задишка мучить. На околиці села батько і син, відпочиваючи, стежать перелітання горобців між деревами і стріхою темної хати.
— Тату, горобців можна їсти?
— Чому - ні? Харчуються зерном, як коні і як ховрахи, - нема в них поганого.
— Чим їх ловлять?
— Сіткою і решетом, або сільцем: з кінського волосу сплітають.
— Я хочу ловити.
— Спробуєм, тільки в нашому дворі їх рідко бачу.
— Ця хата покинута і повно їх. Сюди навпростець від нас.
— Ану, гляньмо!
Обійшли садибу; справді, горобці збиралися в ній, безгосподарній, цілими зграйками. Через пустельні дворища і сади, в сухих бур’янах, проліг напрям до хати Катранників.
Дома, ледве шукачі переступили поріг, піднялися назустріч дві істоти з світучими зіницями — нетерплячі, аж болящі: чи принесено чого-небудь їсти?
19Ж оли сонце, вже пурпурове, низилося за хмарні смуги при обрії, батько і син вийшли до покинутого дворища. Горобці притихли на сон по своїх притулках: глибоко в покрівлі, обдертій і подекуди проваленій. Сутінок, потроху зеленіючи, розливався всюди.
- Будем драти! - стиха промовив батько і приставив драбину до покрівлі. Взявши підрешіток, помалу вибирається нагору. Слідом — син; тримаючи наготовлену торбу з зашморгом, додумується: чому горобці, коли їх зимою треба було, зникли кудись, а тепер, як більшість людей на селі вимерла, - вони знов з’явилися на безлюдній садибі?
Батько, нагледівши гніздо, накрив його, - вмить пташки сполошилися, почали пурхати, верещати, битись під напоною. А рука мисливця простромлюється при соломі до підрешітка, ловить їх і одного по одному опускає в торбу, відкривану так, щоб тільки вкинути здобич і зразу затягти отвір. Борсаються впіймані: їх п’ятеро.
Перенесли драбину на другий бік хати і там зловили чотирьох; решта, налякана, випурхнула на всі сторони. Батько шкодує:
- їх тепер і пшоном не вернеш.
Настав час, коли вечірній сутінок швидко западає в нічний, і край огненного місяця виткнувся над чорно-сизими пустками.
В хаті каганчик тріпотів пелюстинкою смутного світла: слабого, як метелик, що доживає останні хвилини. При
