Жовтий Князь - Василь Барка

пронизують і наповнюють страшним неспокоєм — його! — хто жив завжди в тихості серця. Зробився ж, мов собака. Дрібнички ранять. Він часом ладен був розридатися з ображе-ності і набіглого болю. Що говорилося і діялося, враз побільшувало свій вигляд, з мукою обпалюючи його свідомість і збуджуючи нерви до заперечення, ніби в відчайному викрикові на кожну окрему вразу і на всі: щоб позбутися їх і відсторонити якийсь невідступний намір.

Також для рятунку від них душа вимарює собі на допомогу, з хвилюючою видивністю, багато вражень в незвичайну повторність їх. Чуттєвими зривами, пекучими, як від приску, заповнює існування, сама зв’язуючи власну особистість в навісному полоні.

Що рівноважилося в переживаннях — розбито на окремості, як хворі півтіні, що стали мучити серед безвихідності. Чужою стала і немилою довколишність: ніби з глухими глибинами, що, крізь замкнутість, обвіяні в злий подих і небезпеку. Все відійшло від коренів, як і сама душа: ніби хитається, не маючи вже рідного приєднання в існуючому. Страшенно звузились уявимі простори видимості, мов завалля якесь, де треба знайти хоч кусник поживності і вгасити лютий зойк — не з звуків зойк, а з почуттів! — той, що терзає, як розпечене і разом жахливо чорне вістря крючка, вгородженого в єство, але невидного.

В’ївся і створив недугу. Нема спромоги проти неї і нічого нема, що могло б звільнити.

«Як мені втишити себе?» - відчаюється Мирон Данилович.

Він побачив дим над своїм двором, довіяний з горбовини, що над річкою, і чомусь розсердився, як на злу прояву: дуже розсердився і в думці вилаяв того, хто десь розводить багаття.

Вернувся в хату і від змори приліг; хотів забутися в дрімоті. Мучений безпорадністю, терпів, як на кутні перед мордуванням, закривши очі.

Здавалося: надходить погибель. Довго лежав, кволий, мов травина, зрештою, дрімота перемогла. Враження ж від близького диму і далі непокоїть якусь ніби замістосвідомість, бережену в сні — без реальної самозвітності денного «я» в його світлі. І дражливий неспокій таки збудив.

Мирон Данилович, підвівшися, посьорбав юшки з сизуватими волоконцями конини, аж причорнілйми, що розкипілись

і плавали в мисці.

Хотів вийти: розвідати про дим, а несила! — чув, що недужий; знов ліг і потопився в сонну непам’ять.

*

Аж другого дня вирушив Катранник на обходи.

— Я хочу з вами, тату! — припав Андрій. — Візьміть мене!

— Мокро надворі.

— Тату, я — з вами!..

Жаль стало: нудиться синок і нидіє. Взяв його.

Пішли до надрічного горбовиння з глинищами; ген там, на схилі, підводиться дим - їдкий і темний, від землянки. Кругом бур’яни, що видержали мороз і завію, і ось тепер, під кінець зими, в розтепель, ні впадуть, ні похиляться; стирчать, як руді списи і стріли.

— Чого дим, тату, страшний? - питає син.

— Скрізь дим страшний тепер, скрізь.

Відповівши хлопцеві, Мирон Данилович відчув: справді, страх нападає через той дим, що відучора непокоїть.

— Ні, тату, цей дим — як смерть!..

— Що ти вигадав собі? Перестань!

На пустоші син помітив западину: так буває над недавно викопаною і швидко загорненою ямою.

— Тату, дивіться, кістку видно!

— Яку кістку?

— Ось, із землі: це людська...

— Звідки взялася?

Глянув батько і в грудях йому схололо. З землі вистромлювалась велика стегнова кістка — напевно, чоловіча; біля неї проступали менші: крізь землю, що осіла.

«Вбито когось і з’їдено, а кістку в яму...»

Найближча до поховання — та землянка, що, справді, жахливо димить. Став: дивиться на неї Мирон Данилович, і син теж очі туди втопив.

Нора в схилі подібна до печери, відгороджена від світу низькими дверима і стіною, в якій, замість вікна, дірка з косою шибкою. З бляшаної труби, що поверх шибки виведена, курить моторошний дим і тягнеться по схилу, як привид ядучого змія.

— Не підходь до такого місця, сину, ніколи, чуєш? — ніколи!

— Чому?

— Так: не підходь, і все! Жінка, що там живе, — божевільна; вона здатна вбити, кого подужає.

— Чого — божевільна?

— Не знаю; може, зацькували...

— За що?

— Спитай їх! Кожного цькують. Хазяїн цієї пустоші, як вернувся з висилки, то побачив, що хату розвалено - там, при гор

бі була. Жінку і двох дітей вигнано, в сінях в родичів тулилася. А він посвідки приніс, що відбув Сибір: все відробив. Йому дозволено тут жити — на власній садибі. Вдруге ставити хату при горбі ні з чого, а тут сама гора приймала, в печері. Щось я давно його не бачу ніде. То, була, все тут копається або никає по згір’ю, — все, мабуть, згадує старе господарство. І діти коло нього ходили. Берегтись треба; знов кажу тобі, щоб сюди ногою не ступив!

— Чому їх не видно?

— Страшно подумати, чому. А можливо, виїхали. Ходім звідси!

Пошуки даремні, але Мирон Данилович відчув, що стихає найгостріша з тривог. Оглянувся навкруги і підвів очі: сиплеться світло сонця над пусткою, як завжди.

Пройшло кілька днів: жорстоких, в стані півіснування; конина кінчилась, і підступав давній страх.

Всі в хаті, почавши про щось говорити, скоро зводили мову на різний харч і хліб.

Зродилась думка — вийти далі в степ, позаглядати в земні щілини, чи немає дрібного звіра на поживу. Знов синок просить:

— І я в степ...

— Куди тобі? Он який кашель, — сказала мати, — сиди тихо, як Оленка!

Порожніми вулицями похилив Мирон Данилович до колгоспного: що там робиться? В полі протряхало; декотрі горбики на околиці обсохли — на один з них приник подорожній, відчувши неміч в грудях. Віддихав трохи і дивиться. Наскочив на нього найближчий наглядач:

— Ей, ти! Геть за колгоспну межу, там здихай! Бо хто прибиратиме?

Мирон Данилович відійшов далі; знов ліг і дивиться, як роблять здоровіші дядьки.

Вони бредуть у грузькому «салі», землі з холодною водою, і беруть жменями зерно з шаньок. Коли махнуть рукою, висіваючи його, то самі хитаються і мало не падають: знесилені від голоду. Крайні два,