Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська
– Не піду! – уперся Мартин. – Він не мій дєдьо.
– Не твій! Ха! Та все село знає, шо твій! Та ти баба! – проштрикував його Ярко своїм колючим язиком.
– То я баба? – захищався Мартин. Він уже колись це чув від Тодося. О, як це тоді шматувало його! Як він тоді хотів відмотлошити того чимось чи нагодувати лящами. Так, тоді він таки пішов до Бориса, щоб Тодось відчепився від нього. Здався й пішов. Але не зараз!
Від згадки про Тодося йому раптом стало сумно. «Де він тепер?» – думав Мартин.
– Ба-ба! Ба-ба! – цвікали хором Созон та Ярко, розвівши гайдамаш[100] на цілу вулицю. Навіть Варварин Андрусь не міг уберегти його.
Цього разу він не піде до Бориса. Ніґди-ніколи не торкнеться його клямки. Навіть якщо вона видніється з його подвір’я. Він більше ніколи не почує: «Я не твій дєдьо! Забирайси відси». Думки шпигали Мартина в самісіньке серце, гатили в найболючіше місце: «Чому він каже, що не мій дєдьо?» «Забирайси звідси!» – дзинчало в Мартинових вухах. «Йди гет і ніколи не приходи сюда!» – хурчало навколо нього. Мартин незчувся, як стояв на порозі Борисової хати. І що тепер? Що він, Мартин, тут робить, коли щойно й сто разів перед тим давав собі слово, що ніколи не торкнеться клямки Борисових дверей. Мартин таки торкнувся клямки й оглянувся.
– Бо-я-гуз! Бо-я-гуз! – штрикали знову Созон з Ярком з-за паркана й виводили Мартина з терпіння.
Мартин глибоко вдихнув і натиснув на клямку. Двері відчинилися самі.
– Бо-я-гуз! Бо-я-гуз! – чув він аж знадвору.
Борис сидів за столом і щось мошив руками. Він видавався Мартинові ще суворішим, ніж завжди. Ні, він таки був залізний!
– Дєдю, дайте шос поїсти, – таки промовив Мартин до Бориса.
– Най тобі богачі дают, – відповів сухо Борис, не підвівши на малого свої холодні очі.
– А ви шо, не богач?
– Але не для тебе, шпанюку![101] Марш відси й більше ту’ не показуйси. І скажи свої’ Стефци, шо я її бенькартів годувати не буду. Най сама гандри не б’є й тебе більше не посилає! – Борис зірвався з лавки, сперся руками на стіл і тупнув ногою. Його зачесане назад волосся впало на очі. Він похапки пересунув циновку з водою, що стояла перед ним на столі, і гримнув кулаком так, що вода пролилася аж на землю. – Так їй і скажи!
Останні слова пекли дужче, ніж палиця пана Стоцького, яку він іще пам’ятав по кількох роках.
– А вона не посилала, – витиснув із себе Мартин, коли за ним зачинилися двері.
Якби Стефка знала! Ні, не має знати! Мартин уявив, як сумнішають її очі. Як котяться по них тихі сльози. Як довго вона чипить біля печі й не промовить ні слова. Відчував, як він, Мартин, пече їй у серці…
– Так тобі й треба! Так тобі й треба! – горланили хлопці йому вслід.
«Так мені й треба!» – ледь шелестів пошерхлими губами Мартин. Він біг від Бориса й нікого не бачив навколо себе. Лише міцно стискав кулаки. «Я більше ніколи не прийду просити! Ніколи!»
– Та я її зара’ приб’ю! – почув позаду себе голосне скавуління Мартин.
Він оглянувся. Обіч дороги лежав Ярко й тримався за кирваву голову. У цю ж мить за рогом фільварку пані Зелінської зникла маленька постать Варвариної Оленки. Поки Ярко оговтувався, Мартин подався за Оленкою.
Вони сиділи за живоплотом і не дихали. Ярко гнав попри них, мов скажений пес.
– Не вздрів, – прошепотіла Оленка.
– Ху, – видихнув Мартин. – Ну то ти скажеш, нащо кинула в нього каменем? – запитав Мартин, коли Ярко зник за другим рогом фільварку.
– Хотіла й кинула, – не видавала себе Оленка.
– Та він міг тебе наздогнати.
– Най на другий раз не смієси з тебе, – відповіла Оленка, обтрушуючи від землі спідничку. – Ходи. Він уже не вернеси.
Стефка далі ледве на крихту хліба заробляла. Латка землі в неї ще була, але що посадиш, як нема що на зуб кинути. От і на наступний рік та латочка голою лишилася.
– У тебе, Стефко, ні городця нема, ні господарки. Може, ти би їхала з малим у Куйбішів? Там завод будуют. Май, хоч троха на хліб заробиш? Дивиси, скілько наших із села поїхало, – не знала, чи добре радить, Варвара. – Гроші на дорогу я тобі позичу.
Того
