Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Фруктами я знехтував і відразу ж пішов шукати скриню. Оглядаючи її вперше, я не надав їй великого значення. Так, відчинив, подивився. Там, акуратно складені одна на одну, у захисних конвертах лежали платівки на сімдесят вісім обертів. Амалія поскладала їх безладно, там усе лежало в одній купі. Мені знадобилося півгодини, щоб перенести всі платівки на дідів стіл у кабінеті й розкласти їх у якомусь порядку на поличках бібліотеки. Певно, мій дід був поціновувачем гарної музики: я знайшов платівки Моцарта, Бетховена, оперні арії (навіть Карузо), багато платівок із записами Шопена, а також чималеньку кіпу партитур до тогочасних хітів.
Я поглянув у старий «Радіокур’єр». Джанні мав рацію. Там були надруковані тижневі програмки до оперного репертуару, комедій, кількох симфонічних концертів, радіожурналів, а решта — легка, чи, як сказали б у наш час, мелодійна музика.
Значить, мені слід переслухати ці пісні — це й було музичне оточення, в якому я ріс. Можливо, замкнувшись у кабінеті, дідусь слухав Ваґнера, а решта родини — по радіо різні пісеньки. Я вмить знайшов «Якби лишень мені платили тисячу лір зарплати» Інноченці та Сопрані. На багатьох футлярах дідусь проставляв дати, хоч незрозуміло, чи то дати появи самої пісні, чи дня, коли придбали пластинку. Але все ж таки я міг приблизно орієнтуватися, коли пісня з’явилася чи зникла з радіоефіру. Ця пісенька датувалася 1938 роком. Джанні теж добре пам’ятав, що вона з’явилася в той же час, коли його батько приніс додому «Фонолу».
Я спробував запустити пластинку. Механізм ще діяв. Гучномовець, звісно, був абиякий, але, може, то на краще, що все кавкатиме, як колись. Ось так, завдяки освітленій панельці радіоприймача, неначе він і досі був справний, до мене долітали звуки літа 1938 року:
Скромна посада мене не турбує,
Щоб бути абсолютно спокійним, я працюю.
Якби лишень мені платили тисячу лір зарплати,
Я зміг би свої мрії реалізувати,
І купував би все, а надто те, чого бажаєш ти.
Якби лишень мені платили тисячу лір зарплати,
Я міг би пофантазувати про заміську хатинку
І молоду, ласкаву дружинку, таку, як ти.
Скажу без перебільшення:
Я був би найщасливішим і дуже багатим,
Якби лишень мені платили тисячу лір зарплати.
Кілька днів тому я питав себе, як уживалися у моєму розділеному навпіл «я» такі різні нахили: як почувався той розгублений хлопчик під шквалом послань про славу нації, коли одночасно з тим мріяв про лондонський туман, де бився Фантомас із Сандоканом, під зливою картечного вогню, випущеного з гармати, де статечним співгромадянам Шерлока Холмса відривало то руки, то ноги. Але тепер мені спало на думку, що у той час мені пропонувався зовсім інший життєвий ідеал — непретензійний бухгалтер, що мріяв лише про тихе життя за містом з дружинонькою ніжною. Та, може, це був скоріше виняток.
Треба було розсортувати всі пластинки за датою, звичайно, якщо така була. Я маю прослухати їх у хронологічній послідовності, рік за роком, сформувавши свою свідомість відповідно до почутої колись музики.
Я, немов навіжений, перекладав пластинки, упорядковуючи спочатку про кохання: «Кохання, кохання моє, подаруй мені безліч троянд», «Маленька, ти більше не моя», «Закохана дівчинонька», «Десь храм любові серед квітів», «Вернись, вернись, люба моя», «Заграй лише мені, циганська скрипко», «Ти, музико божественна», «Мені одненьку годинку з тобою», «Квітонько лугова, пелюстки твої», потім записи оркестру Чініко Анджеліні, Піппо Барціцці, Альберто Семпріні та Ґорні Креймера, пластинки з незвичними назвами «Фоніт», «Каріш», «Голос хазяїна» з гостромордим цуценятком, що, висунувши мордочку, вслухалося в акорди з труби грамофона; і посеред усього цього я натрапив на фашистські гімни, які дід перев’язав шпагатом, неначе хотів їх зберегти чи ізолювати. Мій дідусь був фашистом? Чи, навпаки, не підтримував їх? Чи він був ні за тих, ні за інших?
Слухаючи, я занотовував ті пісні, що видавалися мені незнайомими, навіть якщо мені згадувались лише кілька слів чи їхня мелодія. Звісно, навіть я не міг не впізнати такий загальновідомий твір, як «Джовінецца»[158]. Гадаю, це був офіційний гімн будь-яких фашистських зборів, хоча я зважив той факт, що, як я абсолютно точно пригадую, він не раз лунав по радіо після «Закоханого пінгвіна», який, як зазначалося на конверті, виконувало жіноче «Тріо Лескано».
Ці три жіночі голоси здавались мені рідними. Всі троє умудрялися співати з інтервалом і в терцу, і в сексту, що мало б видатися какофонією, але було як бальзам на душу і на вуха. І поки «Італійська молодь» переконувала мене у тому, що найвище благо в світі — бути італійцем, дівчата з «Тріо Лескано» співали мені про «Голландські тюльпани».
Природа — то неповторна казка, ти лиш послухай і подивись будь ласка!
Що за пейзаж,
Що за міраж? Все як у мрії, як у мрії моїй...
Як голова голландського сиру, округлий,
В небі травневому диск місячний пливе, сріблястим промінням покриє усе.
В саду тюльпани розцвіли, і чути звідусіль: тюлі, тюлі, тюльпан, тюльпан і...
Співають про кохання цвіркуни, белькочуть в один голос жаби: тюлі, тюлі, тюльпан...
В цих томливих чарах ти пісню радісну почуй,
Що солов’ї співали: тюльпан, тюлі, тюлі, немов закохані зітхали.
Я вирішив слухати гімни і легкі пісеньки по черзі (ймовірно, так їх передавали по радіо). Отож від тюльпанів я перейшов до «Балілли» і, щойно поставив пластинку, я почав підспівувати в один голос з тріо, немов читав з голови. У гімні прославлявся хоробрий юнак (власне, як відомо з енциклопедій, Джован Баттіста Парассо, на прізвисько Балілла[159], жив у вісімнадцятому столітті, але, звісно, був ревним фашистом), що кинув
