Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

Тож вам дешевше купити новий приймач, а не лагодити старий». Чортів дід. Я грав у гру, в якій уже зазнав поразки із самісінького початку. Адже радіо — це тобі не антикварна книга, яку можна розкрити, де забажаєш, прочитати, що тобі треба, точнісінько в такому вигляді, як це написали п’ять століть тому. Музика, що залунала б із цього радіо, скрипіла б більше, аніж жахливий сучасний рок, чи як там його називають. Це все одно, що намагатися відчути на язиці бульбашки шипучої «Води Віші», ковтаючи із щойно купленої у супермаркеті пляшки «Сан Пеллеґріно». Ця поламана старезна коробка нагадувала мені, що разом з нею відійшли в небуття назавжди втрачені для мене звуки тієї музики. Якби я лишень міг їх відродити, немов відтопити замерзлі слова Пантаґрюеля...[157] Але якщо мою церебральну пам’ять, над якою володарює мозок, ще можна було якось відновити, то пам’ять герцьова, пам’ять радіохвиль — зникла без вороття. Солара не могла мені подарувати жодних звуків, окрім своєї оглушливої тиші.

Одначе мені лишалася сяйлива панелька з назвами радіостанцій: жовті — для хвиль середньої довжини, червоні — короткі, зелені — довгі. І назви міст, котрі я з’їдав очима, пересуваючи рухливі стрілочки і намагаючись почути незбагненні звуки чарівливого Штутгарта, Хільверсума, Риги, Таллінна. Назви, яких я ніколи не чув і котрі нагадували мені про Македонію, Турецьку Аттику, Вірджинію, Аль-Каліф та Стамбул. Що мене більше чарувало — атласи чи цей перелік міст з їхнім шепотом? Серед них були й рідні назви — Мілан, Больцано. Тихо-тихо я почав мугикати:

Як радіо лунає із Турина,

Тебе чекаю в парку Валентина,

Але як зміниться програма,

Обережна будь, бо поряд мама.

Як із Болоньї передача,

Знай, мила, серце по тобі плаче.

А щойно чується голос з Мілана,

Тебе почую я з дна океану.

Лине пісня із Сан-Ремо —

Сьогодні нічку, може, разом проведемо.

І знову назви міст були лише словами, що викликали в пам’яті знову ж таки самі слова.

На око, ця машинерія побачила світ десь у тридцятих. Певна річ, що в ті часи радіо було розкішшю, тож, припускаю, з’явилося воно у моєї родини не відразу, а в якийсь певний момент, як статус-символ.

Я хотів дізнатися, що ж відбувалося з радіо у тридцятих роках, тож знову набрав номер Джанні.

Спершу Джанні заявив, що я маю платити йому відрядну плату, позаяк використовую його ще й у якості аквалангіста, що пірнає на дно за амфорами і витягує їх на світ Божий. Але потім він заговорив дуже схвильовано:

— Та, радіо... До нашої сім’ї воно дійшло лише наприкінці 1938-го. Приймачі були дорогущі. Батько працював простим робітником. Але не так, як твій батько. Він гарував у невеличкій фірмі, й зарплата в нього була незначна. В той час, як ви щоліта виїздили на вакації, ми лишалися в місті. Коли сутеніло, ми ходили цупити фрукти до міських садів, а морозиво могли дозволити собі лише раз на тиждень. Батько був мовчазним чоловіком. Якось, прийшовши додому, він тихо пообідав, а потім витяг пачку пасти і поклав на стіл. «Як же то, — спитала мама, — не неділя ж?» — «А так, — відрізав, — бо мені схотілось». Ми попоїли пасти, а потім, почухавши потилицю, батько промовив: «Маро, здається, цього місяця у нас на фірмі справи йшли вкрай добре, тож хазяїн нагородив мене тисячею лір». Мою матір неначе ошпарило, вона затулила рота руками, а потім вигукнула: «Ой, Франческо, тепер ми зможемо придбати радіо!» Ось так усе й було. У ті часи популярною була пісенька «Якби мені лишень тисячу лір зарплати». Це пісенька простого робітника, який мріяв про зарплату в тисячу лір, на яку міг би купити багато різного-різного, та ще й молоду й гарну дружиноньку. Отже, тисяча лір вважалась гарним заробітком. Може, це було навіть більше за те, скільки заробляв батько. Хай там як, але ця тисяча була чимось на кшталт неочікуваної тринадцятої зарплати. Так у нашому домі з’явилося радіо. Чекай, здається воно звалося «Фонола». Раз на тиждень по радіо передавали оперний концерт Мартіні і Россі, а іноді — комедію. Ох, Таллінн, Рига, якби й теперішні радіо були такими. А що зараз — самі цифри... Отож узимку, коли єдиною натопленою кімнатою в хаті була кухня, ми перенесли радіо туди. І тихесенько-тихесенько (бо інакше вони б покидали нас до в’язниці) слухали лондонське радіо. Отак ми й сиділи — у пітьмі, заклеївши вікна обгортковим папером і замкнувши двері. А які ж були пісні! Як повернешся і матимеш бажання, приходь, я переспіваю тобі їх всі-всі, разом з фашистськими гімнами. Знаєш, я не люблю вдаватися в ностальгічні спогади, але іноді мені хочеться фашистських гімнів, щоб знову відчути себе там, біля радіо, у напівтемній кімнаті... Як там казали в рекламі? Радіо — голос, що зачаровує.

Я попрохав Джанні зупинитись. Усе так, як ти кажеш, мовив я, але наразі моя табула раса почала забруднюватися твоїми спогадами. А я мушу сам прожити ті вечори. Хоча проживали ми, мабуть, ці вечори по-різному, адже у нього була «Фонола», а у мене — «Телефункен». Хтозна, а може, він налаштовувався на хвилю з Риги, а я — з Таллінна. Цікаво, ми й справді налаштовували приймачі на талліннську хвилю, а потім слухали естонську?

Я зійшов вниз попоїсти і, на злість лікарю Ґратароло., випив. Але лише для того, щоб забутись. Саме так: я випив, аби забутись. Я мусив забути про хвилювання останнього тижня і знову відчути бажання задрімати у полуденних тінях, простягтись на ліжку з «Момпрасемськими тиграми» в руках, які раніше не давали мені заснути далеко за північ, але останніми вечорами перетворилися на чудове снодійне. Тому я й засинав благословенним сном.

Але між тим як набрати ложку для себе і пригостити шматочком Мату, мені спала на думку проста, але надзвичайно геніальна ідея: звісно, радіо передає сучасні передачі, а от грамофон заграє те, що ви йому поставите на старих пластинках. Це ніби замерзлі слова Пантаґрюеля. Отже, щоб відчути себе у минулому і слухати радіо, як півстоліття тому, мені потрібні платівки.

— Платівки? — пробурмотіла Амалія. — Зосередьтеся краще на обіді, а не на платівках, бо все це добро стане вам поперек горла, ви потруїтесь, і вам знадобиться лікар! Платівки, платівки... Вони точно не на горищі! Коли