Щоденник злодія - Жан Жене
Моя гордість зашарілася рум'янцем мого сорому.
Хоча святість — моя мета, проте я не можу сказати, що це таке. Моєю відправною точкою є саме слово, яке визначає стан, якнайближчий до духовної довершеності. Про нього я не знаю нічого, крім хіба того, що без нього моє життя було б марнотне. Неспроможний дати вдале визначення святості — не більше ніж краси, — я щомиті прагну її творити, тобто робити так, щоб усі мої вчинки вели мене до неї — до незнаної мені мети. Хай кожна мить спрямовує моє прагнення святості доти, доки моє сяйво стане таке, що люди скажуть: «Це святий» або, радше всього: «То був святий». Я довго йду навпомацки. Методи ще нема. Навмання і без жодних інших підстав, окрім певності, що я досягну святості, що я роблю рухи, покликані привести мене до неї. Може, її досягають завдяки математиці, але я боюся, що в такий спосіб домагаються лише доступної, кастрованої святості, у випробуваних формах, як-то кажуть, — академічної. Це означає набути подоби святості. З огляду на найпростіші моральні та релігійні засади, святий досягає своєї мети, якщо він відкидає їх. Як краса, а також і поезія, з якими я її порівнюю, святість — це щось незвичайне. Її вираження самобутнє. Проте мені здається, що вона спирається виключно на зречення. Отже, я порівнюю її також зі свободою. Але особливо я хочу бути святим, бо це слово означає найвищий стан людини, і я зроблю все, щоб його досягти. У цьому разі я скористаюся зі своїх гордощів і пожертвую ними заради святості.
Трагедія — то радісна мить. Радісні почуття можуть бути виражені через усмішку, через тріумф усього тіла та обличчя. Герой не розуміє значущості трагічної теми. Він не повинен спозирати на неї, навіть якщо коли-небудь він її невиразно передбачив. Байдужістю його наділила природа. На балах у робітничих передмістях трапляються поважні молодики, байдужі до музики, здається, ніби вони радше диригують нею, ніж її сприймають. Інші весело поширюють серед дівчат пранці, схоплені в однієї з них: незворушно, з усмішкою на вустах, вони рухаються до розпаду своїх дивовижних тіл, про що сповіщають воскові фігури халуп. Якщо герой іде на смерть — до конечної розв'язки — він іде якщо не до щастя, то до найдосконалішого, тобто бездоганного самовиразу, іде з радісним серцем. Герой не буде ремствувати, йдучи на геройську смерть. Він стає героєм лише завдяки цій смерті, вона є станом, до якого так болісно рветься пересіч, вона — це слава, кінець кінцем вона (сама смерть і нагромадження видимих невдач, які до неї ведуть) є вінцем прихильного до неї життя, але насамперед — то погляд нашого власного образу, відбитий в ідеальному дзеркалі, яке являє нас в одвічному сяйві (доки не змерхне світло, назване нашим ім'ям).
Час кривавився. Двоє солдатів щойно почубилися через щось таке, про що давно вже забули, молодший упав із розсіченою залізним п'ястуком скронею, а другий дивився, як кров, стікаючи, перетворюється на букетики примул. Це цвітіння швидко поширювалося. Воно заполонило обличчя, яке вмить покрилося безліччю дрібнесеньких, щільно порослих квіточок, ніжних і фіялкових, як вино, що ним ригають солдати. Нарешті все юнакове тіло, яке звалилося в пилюгу, обернулося на зелений пагорбок, порослий такими великими примулами, що вони стали схожі на стокротки, між яких гуляє вітер. Лише самотня рука виднілася і посмикувалася, але вітер продовжував ворушити це зело. Незабаром переможець міг бачити лише зап'ясток руки, яка незграбно махала йому на знак прощення і безнадійно втраченої дружби. А там і зап'ясток зник, занурившись у розквітлий чорнозем. Вітер повагом і неохоче затих. Небо померкло, висвітивши спочатку око молодого жорстокого солдата-вбивці. Вій не плакав. Він усівся на горбок, на який обернувся його приятель. Подихи вітру ще відчувалися, але вже менше. Солдат різким рухом відкинув волосся, яке лізло в очі, і влігся відпочити. Він заснув.
Усмішка трагедії також викликана певного роду жартами про богів. Трагічний герой обережно глузує зі своєї долі. Він це робить напрочуд лагідно, але об'єктом його кпинів цього разу є не людина, а боги.
Уже засуджуваний за злодійство, я можу знову попасти в хурдигу ні за цапову душу, лише за одним якимось незначним звинуваченням чи підозрою. Закон вважає мене схильним до переступу. Небезпека чигає на мене не тільки під час крадіжки, а й щомиті впродовж усього життя, бо я крав. Невиразна тривога огортає моє життя туманом, обтяжує його і воднораз полегшує. Щоб зберегти ясність, гостроту погляду, моя свідомість мусить осягати до щирця кожен мій вчинок, аби можна було швидко його виправити, змінити його суть. Ця тривога змушує бути насторожі. Вона надала мені пози косулі, здивовано завмерлої на галявині. Але тривога ще й підхоплює мене, неначе вихор, забиває мені памороки, кидає мене в стихію мороку, де я припадаю до землі й усміхаюся, коли під листям земля відлунює чиїмись кроками.
Мені розповідали, що Меркурій у давнину був для старожитніх богом крадіїв, отже, вони знали, до кого звертатися. Але ми не маємо нікого. Тут би не гріх і на диявола молитися, проте наповажне жоден злодій на це не піде. Укласти з ним угоду — означає зайти надто далеко, оскільки він повстав супроти Бога, який, річ відома, зрештою вийшов переможцем. Навіть убивця не відважиться молитися дияволові.
Щоб відмовитися від Люсьєна, я так обставляю Цю відмову, щоб вона здавалася поглинутою лавинами катастроф. Він почуватиметься соломинкою серед виру торнадо. Навіть якщо він дізнається, що то я спричинився до цього лиха, він зненавидить мене, але ця ненависть не вразить мене. Докори сумління та осуд його чарівних очей не спроможуться мене схвилювати, оскільки я перебуватиму в самім осередді розпачливої туги. Я втрачу речі, які для мене набагато дорожчі, ніж Люсьєн, але не такі дорогі, як докори сумління. Ось чому я охоче вбив би Люсьєна, щоб утопити свій сором під розкішним запиналом переступу. На жаль, релігійний страх стримує мене від убивства, хоч і штовхає мене на нього. Він ризикує зробити з мене священика, жертву Бога. Щоб зруйнувати дійову силу вбивства, мені, можливо, досить довести її до краю, обґрунтувавши доцільність злочинства. Я зміг би вбити
