Король Гуцул - Сергій Дячук
— Ось, а я з жінкою двадцять років як розлучився. Познайомились, коли ще були студентами. Я знаєте дуже принциповий, не можу простити, як мене хтось ображає. А дружина мені весь час повторювала: «Ти вважаєш себе особливим, а насправді ти — пересічний».
Він замовчав і сумно подивився на Зенона.
— Зрозумів, що нам не по дорозі. Нажили з нею двох синів. У Львові побудував для них добротний будинок.
Старий замовчав, знову роздивляючись будинок із сквером через дорогу. Кондуктор обілетила пасажирів і старий тролейбус рушив. На першій зупинці зайшов якийсь дід з довгою лопатистою бородою, схожий на православного священика. Видно що їхав на всенічне богослужіння у собор. Він сів на одиноке сидіння біля вікна, схиливши голову на ручку палиці і, ніби заснув. Тоді Старий знову заговорив:
— Раніше гуцули наймали дідів — оповідачів, які розказували казки доки у хаті не засинав останній слухач. Одного такого діда застав — Онуфрій Максимець з Перегінського Рожнятинського району на Франківщині.
Посміхнувся подивившись у вікно.
— Одну казку він розказував мені чотири вечори.
Тролейбус став на черговій зупинці. Зайшли люди, серед них привертали увагу жінки у фустках, видно, що теж їхали на всенічну. Коли тролейбус рушив, він продовжив говорити.
— Якось записував оповідки дев’яносто дев’яти річної баби із Чорногузів. Вона жила посеред лісу. Мала до двадцяти чорних котів. Глуха була, як пеньок, — засміявся і через сміх продовжив, — Нічого запитати в неї не міг, тільки слухав. Страшні казки там записав. Половина населення в тих краях — етнічні мадяри. У їхніх казках розбійник обов’язково мусить убити, людожер-зжерти, а звір — розірвати.
Замовчав.
— Давайте на наступній зупинці краще вийдемо. Покажу вам свої книжки у місцевій книгарні.
Зенон ствердно махнув головою.
— Заодно дасте мені свій автограф.
На що Старий задоволено усміхнувся нічого не відповівши.
Виходять з тролейбусу. Ідуть вулицею передріздвяних Чернівців. Прямують до центральної площі, де головна книгарня міста. На першому поверсі будинку, поруч з обласним художнім музеєм, прапор Румунії на румунському домі культури. В книгарні продавчиня старшого віку, кокетуючи, голосно вітається зі Старим.
— Доообрий день, Микола Антонович! З Новим роком і прийдешнім…!
Старий увічливо посміхається, струшуючи сніг з пальта, і коротко відповідає.
— Навзаєм.
Та одразу йде цілеспрямовано до полички зі своїми книжками, за ним Зенон, який запитує здивовано.
– І це все Ваше?
Старий сумно посміхається.
— Да не моє. Я лише записав.
— Ого! — вигукує Зенон, знімаючи рукавиці.
— Найбільше казок я записав тут, на Буковині та Гуцульщіні, Бойківщині.
Бере одну книжку до рук, гладить її.
— У цих краях казки на п'ятнадцять — двадцять сторінок. Мають кілька сюжетів, які зливаються в один.
Зенон бере пару томів «Казок Гуцульщини» та, розрахувавшись з продавчинею, підходить до Старого.
— Підпишете.
– Із задоволенням.
Відповідає Старий, довго шукаючи в торбі ручку, щось незадоволено коментуючи собі під носа.
— О знайшов!
Підписує довго нерозбірливим почерком. Піднімаються на другий поверх до кав’ярні над магазином. Популярне серед митців міста місце. За вікном світиться ілюмінацією башта ратуші. Сходи скриплять. Старий через задуху говорить.
— За свої гроші видав. Відсудив пенсію у держави. Поклав в банк. Спочатку ходив по видавцях: один, другий, третій, четвертий, десятий…Кажучи це, дивиться під ноги, ніби рахуючи сходинки гвинтової драбини. Потім вже на верху подивився на Зенона.
— А час іде. Плюнув на них і видав за свої. А книжки лежать тепер у видавництвах. Книготорговці кажуть: «Візьмемо по двадцять примірників. Продамо, тоді гроші повернемо».
Старий знову дивиться на Зенона із сумом.
— Щоб продати їх у такий спосіб мені знадобляться двадцять років.
В залі кав’ярні порожньо. Сідають за столик під портретом Цісаря імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа.
— Кілька років тому випустив книгу авторських казок. Ото те вже моє! — сміється.
Старий годинник із боєм цокає… За вікном віхола. Розмиті вогники від гірлянди скачуть вікном. На барі стоїть бармен, що, безнадійно залип у свій смартфон, здається, що навіть не зауважив відвідувачів. Старий зняв пальто, повісив його на вішак. Гребінцем поправив волосся, видихнув, і подивився якось проникливо на Зенона.
— Фуууф. Подаватиму її, книжку свою, на здобуття Нобелівської премії. У Косівському художньому інституті замовив дерев’яний ящик з різьбою. У ньому ще і ці томи перешлю. Подивився на книги «Гуцульських казок», які Зенон поклав на столі і довірливо прошепотів.
— Англійською мовою їх перекладає одна пенсіонерка.
Замовчав.
Зенон не знав як реагувати. Дивився здивовано, не розуміючи чи жартує він, чи каже серйозно. За мить Старий знову глибоко видихнувши, відкинувшись в кріслі, заговорив.
— Добре. Навіть не знаю з чого почати…
— Відпиває класичного глінтвейну, який замовив Зенон.
— У мене є три години до останнього автобусу на Путилу. Тому слухайте уважно. Я розкажу вам свою історію. Відкрию Вам свою таємницю. Да історія…
Задумався, подивився у вікно.
— Яку в книжках не прочитаєте, ось. Вона мене довгі роки тримає. Нікому не розказував, але видно, що вже час. На папір вона у мене не лягає чомусь.
Зенон перебив, розгублено дістаючи із наплічника диктофон.
— Можна я запишу?
— Дід нахмурив довгі сиві брови.
— Добре. Записуйте. Але знайте, що краще без запитань. Ви вже потім самі використайте як знаєте. Напишете. Я вже стрей старий, як гуцули кажуть.
Усміхнувся. Подивився на портрет цісаря і на чорно-біле фото синагоги Темпель з написом «Чернівці», суворо подивився на Зенона.
— Все плутається в голові. Вже і не можу іноді зрозуміти де правда життя,
