Король Гуцул - Сергій Дячук

— Знаєте… це я попросив, аби Лариса Петрівна нас познайомила. Був на вашій презентації в бібліотеці Івасюка. Обов’язково прочитаю вашу книжку-роман.

На столі була розкрита книга з пожовтілими від часу сторінками. Зенон зацікавлено подивився, намагаючись прочитати текст польською. Старий помітивши його зацікавленість, подивився на нього, потім на книгу і прошепотів:

— Про Воєводу Штефана. О, така цікава річ…, — замислився і миттєво додав. — Бачите — це не про Стефана Баторію, польського короля, як Ви, напевно, могли подумати. Це про іншого. Про того, якого турки називали Кара Богдан.

— ЧАЛМАРЕ!

— ШТЕФАНА ВЕЛИКОГО!

Поруч лежав розкритий альбом, а там стара світлина на весь розворот — пам’ятник у Кишеневі. На чорно-білому фото Господар Молдови у витягнутій руці тримав хрест. На голові корона.

— Але про це згодом, — каже розгублено Старий і далі, посміхаючись, закриває книги.

Збираючи книжки зі столу, він акуратно струшує долонею з них пилюку і наспівує баладу про Штефана.

— Дунаю, Дунаю…

Зенон допомагає йому занести книги до кабінету завідувачки. Побажавши Ларисі Петрівні Щасливого Різдва, виходять з кімнати та ідуть довгими порожніми, вистеленими мозаїкою з мармуру, коридорами резиденції митрополитів.

Зенон знімає на смартфон готичні своди зі стелями у формі куполів та ошатні масивні перила з каменю на сходах.

— Дійсно, мов у Хогвардсі, середньовічний замок, — каже він, посміхаючись Старому, який нічого не відповідає і лише у вестибюлі, серед великих і масивних колон, ствердно махає головою і каже:

— Видатна споруда. Яскравий зразок постромантичних тенденцій в архітектурі. Збудований в дусі еклектики. Хоча і відчутний вплив візантійської та романської культур. Об’єкт всесвітньої спадщини «Юнеско».

Вийшли на двір. Старий глибоко вдихнув свіжого зимного повітря.

— Даа… резиденція Буковинських митрополитів.

Пішов далі. Зупинився. Обернувся на Зенона:

— А Ви знаєте, що першою тут — ось цю церкву побудували. Першою з цієї всієї краси побудували церкву! — і він змахнув рукою в бік Трьохсвятительського храму, мурованого з червоної цегли і великими мідними засніженими куполами.

— Да, да. Він, митрополит Євгеній, вчив румунської мови цісара.

Замовчав, ніби згадуючи прізвище.

— Гакман. І це цісар наполіг, щоби першою церква тут була!

Цей митрополит, коли Буковина увійшла до складу Австрії, не допустив приєднання місцевої православної церкви до Трансільванської митрополії, а, натомість увесь свій вплив і авторитет спрямував на створення окремої Митрополії. Видатна людина!

Підійшовши до центральної брами, пройшовши через центральний курденер, що нагадував церемоніальний двір, Старий раптом запитав:

— Маєте час?

За парканом на зупинці не було жодного транспорту. Зенон ствердно махнув головою.

— Добре, тоді прогуляємось. Тут чудовий парк. Справжній витвір ландшафтного мистецтва, розбитий, як бароковий сад. Колись цим парком любив прогулюватись Булгаков. Уявляєте, Зенон, — здивовано подивився на Старога. — Так, так! Михайло Булгаков той самий. Він тут оперував в місцевій, тепер обласній клінічній лікарні, в тій самій будівлі в літо шістнадцятого року. Під час першої війни провів тут ціле літо. Це вже згодом його перша дружина згадувала, сестра милосердя Червоного Христа Тетяна Миколаївна Лаппа, що жили вони при госпіталі, де вона асистувала йому. Вони обидвоє були добровольцями «Червоно хреста». Тоді російська армія наступала і він ціле літо прожив у Чернівцях.

Старий посміхнувся і додав.

— Кажуть, що він робив операцію Василю Чапаєву тут у місті. Згодом Чапаєв «Юго-западним фронтом» дійшов до Карпат. Після «Брусилівського прорива» воював там. Тепер там живу я, в тому селі. Не знати правда чи ні, анекдот якийсь, а не історія! — усміхнувся.

В парку навкруги під деревами було складено рядами фрагменти старої покрівлі: кольорової поливаної черепиці білого, голубого, зеленого і коричневого кольорів, яку зняли з даху будівлі і замінили на точно таку нову, яка вкривала тепер притрушені снігом круті схили дахів так, що викладеного чіткого кольорового узору — рисунку буковинських народних килимів не було видно.

Старий зняв рукавицю. Взяв одну плитку черепиці до рук, наспівуючи «Дунаю, Дунаю…», — потім повернувся обличчям до Зенона.

— Знаєте, ця пісня Пам’ятка, яка є найстарішою українською народною піснею. Не багато, не мало… Найстарішою відомою з літератури.

Вони пройшли повз колодязь в дворі, з якого вже давно ніхто не набирав воду. Велике колесо крутилось на вітрі. Стояла ця криниця, мов пам’ятник давнім часам. Пройшовши колом засніженим садом, постояли мовчки біля гроту в глибині парку. Повернувшись сіли на лаву під величезним буком, який ріс біля площі з криницею в дворі, колишньої резиденції митрополитів Буковини і Далмації, а тепер університету імені Федьковича. Старий, склавши руки в замок, знову заговорив.

— Це жива народна мова! Яскравий зразок найстарішої, власне української книжкової епічної поезії. Цей баладний вірш-пісню віднайшли в рукописній граматиці 1571 року Яна Благослова — земляка цієї людини, чеха, архітектора Йозефа Главка, що побудував усю цю красу.

Він замовчав, відкинувшись на лавиці, подивився на Зенона і за мить вів далі.

— Наші Потебня і Франко вивчали цю річ. Франко видав кілька статей та здійснив реконструкцію втрачених фрагментів тексту. З даху звалилась із грохотом бурулька. Вони подивились в бік будівлі: висока цегляна стіна оздоблена червоною теракотою і різьбленим каменем, стрункі вежі, торці будівель і ризаліти, завершені високими зубцями були, мов декорація. Тепер виглядали мов із казки. Старий повільно продовжив.

— Граматику Чеську надрукували австрійці у Відні 1857 року. Розумієте: в цьому тексті можна легко розпізнати найтонші відтінки говору: риси покутсько-гуцульського діалекту Східної Галичини і Буковини.

Лише він сказав, з неба почав падати лопатий сніг. Старий протягнувши долоню, ніби намагаючись спіймати сніжинку, посміхаючись, замовчав. Потім подивився на годинник і сказав:

– Історики страшні люди. Годинами можуть про своє говорити, якщо їх вчасно не зупинити, — з цими словами він встав, — Час вже іти напевно. Тролейбус мав уже приїхати.

На зупинці дійсно вже стояв тролейбус, чекаючи на пасажирів. На задніх сидіннях сиділи мовчки дві студенки. Потім зайшла пара: хлопець і дівчина. Вони мовчки зняли рукавиці, дістали смартфони, гортаючи стрічки у своїх соціальних мережах. Старий раптом запитав:

— А ви одружені?

— Ні. — коротко відповів Зенон, якраз перед святами він посварився з дівчиною. Старий сумно