Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

різними барвами та буйно зеленіла під щедрими променями вечірнього сонця, заіскрилися також снігові плеса на Шезаплані. Через кожних пару кроків Гайді спинялася і, оглянувшись, (коли підніматися полониною гори — за спиною) милувалася цією красою. Та ось багряне сяйво, торкнулось її ніг, і трава під ногами запалахкотіла. Гайді знову оглянулася. Такого вона навіть уявити не могла і в найкращому сні не бачила: шпилі Фалкніс, витягнувшись до неба, палали, віддалені снігові поля жаріли, небо над горами полум’яніло, а по ньому пливли шарлахові хмарки. Трава на полонині стала золотистого кольору, голі та похмуро-сірі скелі засяяли, а глибоко внизу, в імлі та чистому золоті пливла далека долина. Гайді стояла посеред цієї пишноти й від щирої радості та блаженства по її щоках котилися сльози. Мала склала долоньки й палко звернулася до любого Бога, що він у своїй благодаті привів її додому, а тут усе стало ще красивішим, ніж вона раніше бачила та уявляла. Дівчинка голосно подякувала Богові, що тепер це усе знову належить їй. Гайді сповнило таке щастя серед величі вечірніх гір, що їй бракувало слів вознести хвалу Господові. Дівчинка змогла піти далі, лише коли згасло сяйво вечірнього сонця та почало сутеніти. Вона не могла стриматися й побігла вгору. І незабаром стало видно шпичаки ялин над дахом хижки, потім — дах, а ось уже й хатину, коло якої на лаві сидів дідусь та пахкав своєю люлькою, а над хижою коливалися верхівки старих ялин, і гудів у них вечірній вітер. Гайді погнала щодуху, і перш ніж Вуй встиг розгледіти її, дівчинка вже була поруч, вкинула на землю кошика й обійняла його. Від хвилювання довгоочікуваної зустрічі вона й слова не могла вимовити, лише скрикувала:

— Дідусю! Дідусю! Дідусю!

Старий теж мовчав. Багато літ минуло, як він востаннє плакав. Отож стояв і час від часу витирав сльози. Потім звільнився від обіймів малої, посадив її собі на коліна й хвилю-другу розглядав.

— Отож вернулася додому, Гайді, як то може таке бути? Не виглядаєш на дуже гонористу. Вони шо, відіслали тебе назад?

— Ой ні, дідусю, — поспішила з поясненнями внучка, — ти не маєш так думати, вони всі такі добрі! І Клара, і бабуся, і пан Зеземанн. Але знаєш, я не могла більше там витримати, без дому, без тебе. Мені деколи здавалося, що я не маю чим дихати, аж задихалася, так додому хотілося. Але нікому не признавалася, бо то було би невдячно з мого боку. Але одного разу зрання мене покликав до себе пан Зеземанн, я так собі думаю, що тут не обійшлося без помочі пана лікаря… Але, почекай, та, мабуть, про все в листі від господаря написано.

Гайді зіскочила додолу, дістала з кошичка листа і згорток та віддала дідусеві.

— То твоє, — сказав старий і поклав згорток на лаву коло себе.

Після цього почав читати листа. Прочитавши й не кажучи ні слова, поклав його в кишеню.

— Ти як, Гайді, молочка зі мною вип’єш? — спитав, ведучи її за руку до хати, — але забери гроші з лави, за них можеш собі нове ліжечко купити й цілу купу одежі на пару років уперед.

— Та нащо мені ті гроші здалися! — відмовилася та. — Ліжечко в мене вже є, а одягу всілякого мені Клара стільки надарувала — більше й не треба.

— Візьми, візьми, поклади в шафу, от зобачиш[12] — колись вони тобі знадобляться.

Гайді послухалася і застрибала за дідусем в хатину. Всередині від радості, що знову тут, почала бігати по всій хижці та заглядати по всіх кутках. Потім видерлася чимскоріш по драбинці нагору, де стала, як вкопана, і збентежено вигукнула:

— Дідуню, в мене немає більше ліжечка!

— Злазь, — пролунало знизу, — я ж не знав, шо ти прийдеш. Ходи сюди, молоко пити будемо.

Гайді зійшла вниз і всілася на свій високий стілець на старому місці за столом, взяла горнятко і з такою жадібністю почала пити, ніби то було щось таке смачнюче, чого вона ніколи не пила.

Потім поставила горнятко на стіл і промовила, перевівши подих:

— Нічого кращого, ніж наше молочко, на цілому світі немає, дідусю!

Коли знадвору пролунав голосний свист, Гайді кинулася надвір. З гори до хатинки, пострибуючи спускалася отара кіз з Петрусем-козопасом. Коли Петрусь угледів Гайді, закляк на місці й безмовно витріщився на неї.

— Доброго вечора, Петрусю! — гукнула Гайді й побігла всередину отари, — Білко, Бурко, пам’ятаєте мене?

Кози відразу впізнали її голос, бо водночас повернули до неї голови та почали мекати від радості. Гайді кликала їх за назвиськами, а вони підбігли до неї, оточили зі всіх сторін, і кожна намагалася підійти щонайближче. Кози штовхалися, мекали, а нетерплячий Щиглик перестрибнув аж двох кізок, щоб дістатися до Гайді. Боягузка Сніжка відіпхнула Великого Турка, і той стояв ошелешений таким нахабством та жалюгідно тряс бородою, піднявши її догори: показував що це він — «Великий Турок», якого треба боятися!

Гайді не тямила себе від щастя: знову зустріти всіх своїх старих друзів! Дівчинка обіймала раз за разом тонконогу Сніжку та чухала напористого Щиглика, а кози обережно юрмилися навкруги, демонструючи любов та довіру до неї. Нарешті підійшов Петрусь-козопас, який досі так і стояв, там де вкляк, побачивши Гайді.

— Петрусю, ходи сюди і привітайся, побажай мені доброго вечора, — гукнула дівчинка до нього.

— То ти повернулася? — зумів нарешті подолати здивування пастушок, підійшов ближче, потиснув її простягнену руку та спитав, як завжди ввечері, коли вони поверталися з пасовиська:

— Завтра поженеш зі мою кіз на полонину?

— Нє, завтра не вийде, бо піду до бабусі, а от післязавтра — може, й так.

— Ото правильно, шо ти