Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

— Ага, файна[16] історія, — відповів старий, але його лице було таким серйозним, що Гайді притихла й почала розглядати ілюстрації в книжці.

Потім тихенько підсунула книгу до дідуся і сказала:

— Подивися, як йому добре! — тицьнула пальчиком на малюнок, де вже ошатно вдягнений блудний син стояв поруч із батьком. — Він знову став його справжнім сином!

Через кілька годин, коли Гайді вже міцно спала в своєму ліжечку на горищі, туди з маленьким ліхтариком піднявся Вуй із полонини. Він поставив ліхтарика біля дівчинки: вона лежала зі стуленими долоньками, бо, як обіцяла, молилася перед сном. Порожевіле личко виражало умиротворення та душевний спокій. Старий довго стояв і не міг відірвати від неї очей. Потім склав руки і, похиливши голову, впівголоса промовив: «Отче, я винен, бо згрішив проти неба і тебе, не достойний зватися я твоїм сином!»

По щоках старого котилися сльози.

Як тільки почало розвиднятися, він стояв перед своєю хатиною і дивився наперед себе просвітленим поглядом. Із-за гір палахкотів, вилискуючи в долину, недільний ранок. З долини лунали дзвони, а у вітті ялин висвистували ранкову пісеньку пташки. Дідусь зайшов у хижку.

— Гайді, прокидайся! — гукнув він. — Сонце встає, вдягайся у святкове, йдемо до церкви!

Гайді довго не барилася: це було щось зовсім нове, до церкви вони з дідусем іще не ходили. Треба було поквапитись. За кілька хвилин вона в гарненькій франкфуртській сукеночці злазила драбинкою додолу. Коли ж уздріла дідуся, то аж завмерла від несподіванки.

— Дідусю, я тебе таким ще не бачила! — спромоглася вона нарешті висловити своє здивування. — Ти ніколи не вдягав цього сюртука зі срібними ґудзиками. А який ти гарний у святковому вбранні!

Старий задоволено глянув на неї і сказав, усміхаючись:

— Ти в своїй сукеночці теж не гірша. Добре, йдемо вже!

Він узяв малу за руку, і вони пішли стежиною додолу. Тепер з усіх сторін лунали дзвони. Чим далі вони йшли, тим гучніше і повніше лунав їх ясний передзвін. Гайді захоплено прислухалася:

— Дідусю, чуєш? Немов велике-велике свято.

Сільська церковця була вщент заповнена парафіянами. Коли Гайді з дідусем зайшли туди та сіли на останній лаві, люди якраз починали співати.

Якраз посередині співу хтось із парафіян штуркнув ліктем сусіда й прошепотів:

— Ти видів? Вуй із полонини в церкві!

Сусід, отримавши інформацію, не забарився у той самий спосіб поділитися нею з тим, хто був найближче. За кілька хвилин по всіх кутках тільки й було чути:

— Вуй із полонини! Вуй із полонини!

Жінки почали крутити головами, бо їм кортіло пересвідчитися, і заспівали невлад. Кантору[17] довелося прикладати чималих зусиль, щоб зберігати мелодику пісні. Проте коли священик приступив до казання, неуважність пропала, бо він висловлював таку щиру похвалу та вдячність Богові, що кожного пройняло до глибини душі. У людей з’явилося відчуття великої благодаті. Коли Служба Божа скінчилася, Вуй із полонини вийшов із церкви й попрямував із внучкою за руку до будиночка священика. Люди, що вийшли разом із ним, залишилися стояти й дивилися йому вслід. Більшість пішла слідом, щоб переконатися, чи справді він іде до пасторського будинку. А старий прямував простісінько туди. Люди почали збиратися в гурти та схвильовано обговорювали побачене: Вуй із полонини прийшов до церкви. Всі напружено дивилися в сторону будинку священика: очікували, як Вуй виходитиме звідси: зі злістю від сварки чи з миром, разом із панотцем. Ніхто ж бо не знав, чого старий прийшов та що в нього на думці. У багатьох, проте, помінялося ставлення до цього відлюдька, і багато хто вже казав: «Та не такий він і лихий, той Вуй із полонини, як видається на перший погляд. Он як турботливо малу за руку повів». А інші казали: «Я завжди говорив: відколи дитина втікає від добра: їжі, питва досхочу, від райського життя — додому, до злого та дикого діда, якого боїться, га? Та хто коли таке видів?». Люди помалу починали сприймати Вуя з полонини як добру людину. Точніше — більшість мешканців села, бо до його прихильників долучилися жінки: вони чули добре слово про старого від Петруньки-козопасихи та сліпої бабусі. Обидві завжди говорили про нього лишень хороше на противагу до загальної думки. Тепер оповіді Бриґітти та її матері сприймалися як правда: складалося враження, що люди радо згадують про старого друга, якого давно не бачили.

Тим часом Вуй із полонини підійшов до дверей робочого кабінету панотця і постукав. Той відчинив двері й вийшов гостеві назустріч, зовсім не виявляючи здивування, а так начеб давно вже чекав на нього. Скоріше всього він також помітив присутність Вуя на відправі. Панотець сердечно зустрів старого, потискаючи його руку. Вуй із полонини стояв мовчки та не міг спочатку й слова вимовити: він не сподівався на такий дружній прийом. Нарешті опанував себе і промовив:

— Прийшов я просити панотця, шоб забув він ті слова, що я сказав йому на полонині. Нехай простить мені, шо не хтів послухатися щирого слова. Панотець завше правду казали, то я чинив негідно. Тепер хочу прислухатися до його порад: на зиму переберуся до свого дому в селі. Бо то таки правда, сувора зима на полонині не для малої. Дитя до такого незвичне. А шо люди в селі дивляться на мене скоса і не ймуть мені віри, то я сам у тому винен. Не гідний я ліпшого ставлення навіть від панотця.

Священик радісно та приязно глянув на старого. Він знову взяв його руку потиснув її і промовив зворушено:

— Сусіде, ви були в храмі