Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

— А правда, дідусю, навіть якщо бабуся не хоче, ти ж мені даси ті гроші зі згортка, а я даватиму Петрусеві по одній монетці щодня, і він купуватиме пампушку, а в неділю — дві.

— Гайді, а ліжечко? — спитав дідусь, — справжнє ліжечко, воно ж тобі не завадить, га? Там іще, після того як купиш, лишиться на пару булочок.

Проте вона дорогою додому не давала йому спокою, постійно переконуючи, що на сіні їй набагато ліпше спати, аніж на пухових перинах, як от вона в Франкфурті спала.

Вона була такою настирливою і не поступалася, що старий нарешті сказав:

— То твої гроші, витрачай їх собі на втіху. За те, що маєш, можеш бабусі цілий рік пампушки купляти.

Дівчинка зраділа:

— Ага, бабуся не мусить більше твердий хліб гризти! Дідусю, ще так гарно не було, як зараз, ого-го!

Гайді веселилася, немов пташка у небі. В якусь мить вона посерйознішала й сказала:

— Ага, от якби Бозя здійснила те, що я просила, то не було б нічого цього: я просто повернулася б додому та привезла бабусі кілька пампушок. І не змогла б їй почитати книжку. Господь влаштував усе набагато краще, ніж я того хотіла. Про те, що так може бути, мені бабуся у Франкфурті казала. Тепер все так гарно. Я така рада, що Господь не поступився і не виконав мого прохання, як я плакала й до нього молилася! Тепер буду завжди молитися, як мене бабуся вчила. Буду завжди дякувати Господу, а як не виконає, що я прошу, то відразу буду думати: все так, як у Франкфурті, любий Бог знає ліпше за мене, що і як робити. Давай, дідусю, не будемо забувати Бога, молитимемося до нього кожного дня, щоб він про нас не забував.

— А як візьме й забуде? — буркнув старий.

— Зле тій людині буде, йой, зле! Забуде Бозя за нього, лишить напризволяще: чини, як собі знаєш. А як стане тій людині погано, і зачне вона жалітися, що ніхто до неї не має співчуття, а всі тільки кажуть: — Сам винен, відвернувся від Бога. Сам винен, не маєш тепер Божої опіки й помочі.

— Правду кажеш, дитино, звідкіля ти все це знаєш?

— Бабуся розповідала.

Хвилину другу дідусь ішов мовчки. Потім промовив, продовжуючи свою думку:

— Як сталося таке, тоді все: забув Пан Біг за нього, і нема тому вороття.

— Та ні, дідусю, кожен має можливість врятуватися, мені про це також бабуся розповідала. Буде, як у тій гарній історії з книжки. Ти, правда, не знаєш її, але ми вже підходимо до хати, тож дізнаєшся, яка то гарна оповідка.

Гайді заквапилася, хутко піднімаючись на останній крутогір. Як тільки дійшли до хатинки, відпустила руку старого й забігла в хижку. Дідусь зняв кошика зі спини. В ньому була лише половина речей із валізи. Забрати усе не вистарчило сили. Він всівся на лавку та задумався. Гайді вибігла з хатини, тримаючи під пахвою свою об’ємну книгу.

— Це ти добре зробив, дідусю, що сів ось тут.

Дівчинка одразу відкрила книгу на потрібному місці: вона так часто перечитувала її, що могла тепер безпомилково відкрити там, де хотіла.

Із почуттям читала вона історію блудного сина, про те, як добре було йому в батьковому домі — пас на його лугах плеканих корів та овечок, спираючись на пастуший посох, одягнений у гарний одяг, зустрічав із худобою на лузі кожного ранку та проводжав кожного вечора ясне сонечко, як це зображено на ілюстрації. «Але якось захотілося йому з жадібності мати все тільки для себе та бути самому собі паном. Почав вимагати від батька своєї частки та втік, зрештою, з рідної домівки. Розтринькав усі маєтності, які йому батько дав. А як лишився без нічого, мусив податися у наймити до багатого селянина. Але в господаря не було такої гарної худоби, як у батькових кошарах. Мав багатий селянин лишень свиней, їх мусив блудний син пасти. Із одягу давав йому господар лише брудні та порвані лахи і годував вичавками, тим, що й свині їли. Пригадав собі блудний син, як добре йому в батьківському домі було, яким добрим був для нього батько його, та й подумав собі, що несправедливо вчинив щодо отця свого. І плакав блудний син від покаяння та туги за рідною домівкою. А якось подумав собі: хочу піти до батька свого, хочу попросити пробачення та сказати йому, що не гідний зватися його сином. Але хай дозволить мені наймитом у нього бути. А як підходив до отчого дому, побачив його батько ще здалеку і побіг йому назустріч».

— Думаєш, дідусю, — перервала своє читання Гайді, — набрався батько злості й вибіг, щоб дорікнути: «Чи не казав я тобі, що так буде?». А ти послухай, як ця історія закінчується: «І побачив отець блудного сина, заплакав він від жалю. Підбіг, обняв, поцілував його. І сказав син до нього: „Згрішив я, батьку, прогнівив небо і тебе. Більше недостойний я зватися твоїм сином“. А отець його звелів своїм слугам: „Принесіть сюди найкращий одяг, що є в домі, та вдягніть його. Надіньте перстень йому на палець та сандалі на ноги. Приведіть тлусте[15] теля, та заріжте його. Будемо їсти та веселитися: мій син був мертвим, але воскрес він для мене. Пропав, але знайшовся!“ І почали вони веселитися від усієї душі».

— Правда, цікава історія, дідусю? — запитала дівчинка, бо той сидів мовчки, а вона сподівалася, що дідусь буде в захопленні від оповіді та радітиме.