Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

Чи думала ревна християнка, дружина адвоката, матір єдиного сина, не вельми примітна ні вродою, ні талантами, що в зрілому віці візьме в руки перо, а невдовзі стане відомою і в Європі, і в Америці?

Йоганна Луїза Гойссер народилася 12 червня 1827 року в селищі Гірцель в Швейцарії. Кілька літ родина прожила в гірській місцевості Чар у Граубюндені. Згадки про ці місця згодом відобразяться в оповідках письменниці.

У 25 років дівчина вийшла заміж за адвоката Бернгарда Шпірі, народила сина, названого іменем батька, поселилась у Цюріху. Тихо, одноманітно, розмірено й доброчесно плинуло її життя-буття.

Перше оповідання «Листочок на могилі Броні» опублікувала в 1871, а повістину «Гайді» в 1880 році. Через чотири роки овдовіла, тоді ж втратила сина… Займалася благодійністю, написала понад 50 оповідок та новел, здебільшого про дітей та для них. Померла 7 липня 1901 року, похована в Цюріху.

На відзнаку пам’яті письменниці її портрет уміщено на поштовій марці (1951) і на 20-франковій монеті (2001). А Швейцарію, завдяки Йоганні Шпірі, світ сприймає як «Батьківщину Гайді».

Невелика за обсягом повість, що складається із двох частин і скомпонована у вигляді низки оповідань, несподівано стала вважатися шедевром світової класики, була визнаною найкращим на той час твором для дітей. За десять років після першої публікації книгу перевидали 13 разів! 1882 року вийшов перший переклад повісті французькою, 1884 — англійською мовами. 1899 року її ввели в шкільну програму США.

Кіноіндустрія теж не дрімала. Перший фільм про Гайді відзнято у 1920 році. Відтак, після наступної екранізації (в 1937) Голівуд звертався до цієї теми іще шість разів. На жаль, окремі версії були вельми далекі від оригіналу, у фільмі 1989 року — Гайді-підліток живе у часи Першої світової війни…

В американському містечку Нью Гларус 1965 року започаткували «Фестиваль Гайді», котрий донині дуже популярний у поціновувачів фольклору. Аматорські театральні колективи презентують глядачам вистави про маленьку Гайді, а згодом виступають юні декламатори, співаки, акробати, що виконують уже традиційні вправи з прапорами.

У Швейцарії туристів приваблює місцевість Сант-Моріц, де 1978 року офіційно зареєстровано рекламний слоган «Земля Гайді». 1996 року в Бад Рагаці створено «Гайдину місцину», назва миттєво розповсюдилася в регіоні Сарґаж та довкіл Валенського озера. Проте село Маєнфельд існує насправді, й у ньому для заманки туристів збудовано будинок, у якому нібито жила Гайді. Мало того, і в Бад Раґаці, і в Маєнфельді облаштована «Полонина Гайді» (зі знаменитими ялинками, з кізками, з колибою), де захоплених і захеканих туристів гостинно зустрічає Вуй із полонини!

Трава проростає крізь асфальт, тендітний едельвейс пробивається до сонця крізь каміння…

Бог наділяє сиріт дивовижною здатністю виживати, дарує могутній захист і неегоїстичну любов, уміння дитинно ділитися тією любов’ю.

Лише дитина живе у світі, де перемовляються звірі, і зорі, і трави… Де все розумне та чутливе, здебільшого — радісне. Радість — усміх Творця, дитя — втілення радості. Так усе просто й доладно. Колами, колами шириться добро від крихтини, зернини, іскорки, подарованих без очікування віддарунку.

…Та є іще світ дорослих. Безкінечні клопоти, боротьба, інстинкти, пошуки сенсів чи істини, чи грошей… Жагуче прагнення щастя (від пагорба аж до Казбеку), любові (неодмінно привласненої!), волі (за рахунок поневолення інших) тощо. І поволі на старіючих обличчях зникають усмішки привітання життю. Вуста викривляють злорадний чи глузливий, а то й глумливий регіт, зловтішна, затаєна гордовита, хитра чи облеслива посмішка, хижий вишкір…

Правда, є ще посмішки сумовиті, розуміючі, співчутливі, добрі, бо ж і люди здебільшого — незлобливі. Просто розівчилися сприймати світ як диво…

І раптом — Гайді. Дівчинка, що осиротіла при народженні. До п’яти літ жила в чотирьох стінах, опікувана чужою бабунею-калікою. На щастя, бабуня любила погомоніти, тож у дівчати досить розвинуте мовлення. І враз — подорож до діда в полонину. І світ відкривається в усій багатобарвності (що невимовно захоплює). І хочеться тим відкриттям поділитися! Притулити до сердечка і самотнього дідуся, прозваного Вуєм із полонини, і сліпеньку бабусю Петруся-козопаса, і беркута в бездонному небі..

Господи, вона так усіх любить! Вона не хоче розлучатися з прихистком старезних ялиць біля колиби, з роздоллям, із волею, з мудрим працьовитим дідусем. Але доля невблаганна, дівча везуть у місто, щоби панночка, прикута до інвалідного візка, мала товаришку. А тут — чужа родина, з усталеними правилами, рамцями, пуританством. Гайді почуватиметься пташкою в клітці. І хоч своєю появою оживить, освітить побут сім’ї Зеземаннів, зуміє всіх і розчулити, і звеселити, все ж ледь не помре від затамованої туги за горами, що стали їй домівкою…

З новими знаннями і досвідом повернеться дівча на полонину, і те повернення ознаменується дивовижними подіями, позитивними змінами не лише у власному, а й у житті оточуючих.

У чому ж феномен звичайної дитини, наївної і щирої, котра в десять літ мало чим різниться від себе ж, п’ятилітньої, хіба що набутим умінням читати-писати?

Вона в усьому бачить Бога! Не караючого, не повчаючого, а збагненного, близького, розуміючого. Він — це світ надовкола, вона в цьому світі захищена Його любов’ю, наповнена Його любов’ю. І кожному біля неї — тепло!

P.S.

Повість про Гайді сучасному читачеві може видатися надто сентиментальною, позбавленою хитромудрих сюжетних сплетінь, простецькою у виписі.

Авторці бракує знання реалій побуту звичайних сільських жителів. До прикладу, Вуй із полонини впродовж кількох років незлецьки (разом із внучкою) харчується і вдягається, маючи на господарстві лише дві кози, та ще й носить щотижня корзину із