Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

він сказав, що, мабуть, єдиний серед присутніх, хто справді щось знає достеменно. Привернувши таким чином до себе увагу, задоволений, він утаємничено повідав, що дівчинку до Маєнфельда поїздом привіз якийсь пан, там він вельми дружелюбно попрощався з нею, а йому відразу й не торгуючись, заплатив названу суму за перевезення малої та валізи, та ще й доклав щедрі чайові. Тож він упевнено може стверджувати, чув на власні вуха, що там де вона була, їй було надзвичайно добре, але сама захотіла вернутися до дідуся. Ця новина викликала велике здивування серед присутніх. Її одразу рознесли селом: тепер не було жодної хати, де б, ще того вечора не говорили про дівчинку, яка з райського життя повернулася на полонину.

Гайді зі всіх сил бігла стежиною угору. Час від часу, правда, мусила спинятися, щоб перевести подих: кошик у руках був досить важким, а підйом угору ставав дедалі крутішим. Дівчинка думала тільки про одне: «Чи сидить на своєму місці в кутку за прядкою бабуся? Чи не померла вона, поки мене не було?» Нарешті побачила хатку, що стояла в заглибині полонини. Серце в малої шалено застукало, Гайді побігла стрімголов, а серце калатало голосніше й голосніше. Ось вона вже стоїть перед дверима, але від хвилювання ніяк не може їх відчинити. Нарешті вдалося, й мала застрибнула всередину і завмерла там, боячись навіть дихнути.

— Йой, Бозю ти мій, Бозю, — почувся з кутка знайомий голос, — так завше наша Гайді в хатину заскакувала, йой, най би ше хоч раз в житті посиділа вона коло мене. Хто там зайшов?

— Це я, бабцю, Гайді! — вигукнула мала і, не пам’ятаючи себе від радості, кинулася в куток до старенької. Впала там перед нею на коліна, вхопила її руки, поклала її долоні собі на обличчя і не могла від радості промовити слова.

Бабуся спочатку була також настільки ошелешена несподіваною з’явою дівчинки, що нічого не могла сказати. Потім почала гладити її по кучерявому волоссю і промовляла раз за разом:

— Так, так — то її волоссячко, так — то її голосочок. Дякую тобі, милий Боже, шо дав можливість дочекатися, зак вона вернеться[11]… — і зі сліпих очей викотилися, капнувши на Гайдину руку, сльози радості. — Це ж правда ти, Гайді, ти справді повернулася?

— Так, бабусю, я повернулася додому, — запевнила вона. — Ти тільки не плач, я тепер приходитиму до тебе кожного Божого дня. Я ніколи тебе вже не покину, і тобі пару днів не треба буде гризти твердий хліб, от бачиш, бабусю, бачиш? — Гайді почала виймати з кошика одну пампушку за іншою, аж поки на колінах у старенької не виросла купка з дванадцяти булочок.

— Йой, дитино, йой! Божа ласка з тобою! — вигукнула бабуся, коли відчула, що пампушки ніяк не закінчуються і їх стає дедалі більше. — Але найбільша радість для мене ти сама, дитино, — і старенька знову почала гладити дівчинку по голові, по її розпашілих від бігу щічках та повторювала раз за разом: — Скажи ще щось, маленька, скажи, шоб я тебе чути могла!..

Гайді розповіла, як тривожилася, поспішаючи до неї: чи ж дочекалася старенька її з пампушками, чи померла, так їх і не скуштувавши… а вона, Гайді, не зможе більше прийти до неї…

В хатину зайшла Петрусева мама і від здивування завмерла на місці, а потім вигукнула:

— Та це ж Гайді, очам своїм не вірю, як таке може бути!

Дівчинка звелася на ноги і подала їй руку для привітання. Бриґітта тим часом ніяк не могла надивуватися з її «міського» вигляду. Вона ходила навколо дитини, розглядала її та повторювала:

— Бабцю, ти би лишень тільки виділа, яка гарненька суконка, в яку мала зодягнена! Та її тепер не впізнати! А капелюшок із пером на столі, він також твій? Одягни його, хочу подивитися, як тобі в ньому.

— Ні, мені він більше не потрібен, — навідріз відмовилася Гайді. — Як хочеш, можеш його собі забрати. В мене є свій.

Дівчинка розгорнула червоний пакуночок і вийняла свого старого солом’яного капелюшка, в якого після подорожі зморщок стало ще більше. Проте Гайді не зважала на такі дрібнички. Вона добре пам’ятала, як дідусь кричав Дорці вслід, що в капелюшку з пір’ям він нікого більше бачити не хоче. Це була, власне, причина, чому дівчинка старанно зберігала свій старий капелюшок: вона постійно думала про повернення додому, до дідуся. Бриґітта зауважила, що не потрібно бути такою наївною, капелюшок — просто диво, вона не може його взяти. Якщо мала не хоче такого носити, то його можна продати доньці вчителя та заробити пристойну суму. Проте Гайді свого рішення не змінила: вона непомітно поклала капелюшок у куток, позаду бабусі, так, що тепер його взагалі не було видно. Після цього скинула своє гарне платтячко й залишилася в нічній сорочечці, з відкритими по плечі руками, пов’язала на шию червону хустку і, взявши бабусю за руку, сказала:

— Тепер я мушу до дідуся, але завтра зранку я знову прийду, на добраніч, бабуню.

— Приходь, дитино, завтра приходь! — попросила бабуся, вона обхопила руками її долоньку і ніяк не хотіла пускати.

— А чого ти скинула своє гарненьке платтячко? — не втримавшись, спитала Бриґітта.

— Бо я хочу так до дідуся піти. Якщо прийду, одягнена у все нове, то він мене, як і ти, може не впізнати.

Бриґітта провела малу за поріг, а надворі тихенько попередила:

— Спідничку могла б і не скидати, він би тебе й так упізнав. І будь пильна: Петрусь каже, що Вуй зробився злий і взагалі не озивається.

Гайді побажала їй доброї ночі й почала підніматися з кошиком у руках до хатини дідуся. Полонина переливалася