Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

— Ну, мала, що скажеш?

Гайді здивовано зиркнула на нього.

— Та ти нічогісінько не знаєш, — розсміявся пан Зеземанн. — Сьогодні повертаєшся додому, зараз сядеш у карету.

— Додому? — перепитала враз поблідла дівчинка майже беззвучно: якусь хвилю в неї перехопило дихання від хвилювання.

— Що, не хочеш їхати? — усміхнувся пан Зеземанн.

— Та ні, дуже хочу, — прохопилася мала й зашарілася, як маків цвіт.

— Добре, добре вже, — підбадьорив її господар, сів і кивнув їй, що вона може зробити те саме. — Зараз гарненько поснідаєш, а потім у карету і вперед!

Проте малій шматок у горло не ліз, хоч як слухняно намагалася щось з’їсти. Від хвилювання вона втратила відчуття реальності й не могла визначитися, чи то встала, чи бачить наступний гарний сон, а зараз прокинеться лише в нічній сорочечці, стоячи босими ногами на порозі…

— Нехай Себастян візьме в дорогу достатньо харчів, — гукнув пан Зеземанн панні Роттенмаєр, як тільки та зайшла в їдальню, — дитина їсти не може, що цілком зрозуміло.

— Іди побудь з Кларою, поки карету підженуть до парадного входу, — привітно звернувся він до Гайді.

Це було, якраз те, чого дівчинка бажала щонайбільше: вона прожогом кинулася в Кларину кімнату. Посеред неї ще й досі роззявивши пащу стояла величезна валіза.

— Гайді, йди сюди, — покликала Клара подружку, — глянь, що я тобі надарувала! Правда, тобі подобається?

Клара перелічила все, що було всередині. Сила-силенна всіляких речей: сукні, фартушки, хустки, набори для шиття та вишивання.

— А ще глянь, ось! — і Клара тріумфально підняла кошик, в якому лежало близько дванадцяти пухких біленьких пампушок.

Гайді аж підстрибнула від радості: стільки м’якеньких пампушок для бабусі! Радіючи, діти геть забули, що скоро доведеться прощатися, тому коли почувся окрик Йоганна: «Карету подано!» — у них навіть не було часу, щоб сумувати. Гайді кинулася в свою кімнату: забрати гарну книжку з ілюстраціями, що її подарувала бабуся. Ніхто не міг її покласти з усіма речами до валізи, бо Гайді заховала свій найдорожчий скарб під подушку: ні в день ні в ночі не хотіла з нею розлучатися. Книжку вона поклала на булочки. Після цього розчахнула дверцята шафи, щоб переконатися, що нічого не забули. І справді, там лежала стара червона хустка. Панна Роттенмаєр не вважала її вартою уваги, проте Гайді замотала нею якусь іншу річ та поклала у кошик із самого верху. Тепер червоний пакуночок здалеку кидався у вічі. Лише після цього дівчинка вдягла свого гарненького капелюшка та вийшла з кімнати.

Діти прощалися нашвидкуруч, бо поруч стояв пан Зеземанн, який мав провести Гайді до карети. Роттенмаєр очікувала на сходах, щоб там попрощатися з малою. Коли вона побачила дивовижний червоний пакуночок, вхопила його й жбурнула на підлогу.

— Ні, Аделаїдо, — промовила повчально, — з цим ти з цього будинку не вийдеш. Такого тобі взагалі не треба і нічого його з собою тягти. А тепер прощавай.

Після такої заборони, Гайді не могла підняти свого клуночка і з надією глянула на пана Зеземанна, ніби в неї забирали її найбільший скарб.

— Ні, ні! — категорично відрізав господар. — Дитина візьме все, що приносить їй радість. Навіть як захоче взяти кошенят чи черепаху, ми не повинні з цього робити проблем, панно Роттенмаєр.

Гайді швиденько підняла свій клуночок з підлоги, і в її очах світилися радість та подяка. Внизу, коло карети, пан Зеземанн простягнув малій руку і пообіцяв, що вони з донькою часто згадуватимуть її, та побажав дівчинці щасливої дороги.

Гайді в свою чергу щиро подякувала за все хороше, що для неї було зроблено, а під кінець передала сердешні вітання лікареві Классену.

Дівчинка пам’ятала, як вчора лікар сказав їй: «Завтра все буде добре». Тож зробила висновок, що без його участі тут не обійшлося.

Її посадили в карету, слідом за нею туди потрапили кошик та сумка з харчами і, нарешті, Себастян. Пан Зеземанн гукнув ще раз на прощання: «Щасливої дороги!», і карета рушила з місця.

Незабаром дівчинка сиділа у вагоні, міцно тримаючи кошик на колінах. Вона не хотіла ні на мить випускати його з рук: там були пампушки для бабусі, вона ж мусить їх пильнувати. Крім того мала час від часу мигцем заглядала у кошик і щиро раділа. Під час подорожі, протягом багатьох годин, вона сиділа тихенько, мов мишка: лише тепер усвідомила, що повертається до дідуся, на полонину, до бабусі, до Петруся-Козопаса, повертається додому. На неї найшли спогади, як все там, у горах, виглядало, а потім напосіла нова думка, і вона не витримала:

— Себастяне, а бабця на полонині не померла?

— Та ні, що ти! — заспокоїв той, — ми приїдемо туди, а вона, маємо надію, ще жива.

Гайді знову поринула у спогади, час від часу заглядала до свого кошика, їй захотілося викласти всі булочки з кошика на стіл. Минуло ще трохи часу й вона знову запитала:

— Себастяне, а справді можна бути певним, що бабуся іще жива?

— Та певно, що так, — забурмотів крізь сон Себастян, — певно, що жива, чого б це їй помирати!

Невдовзі гойдання вагона заколисало й Гайді. Неспокійна ніч та підйом удосвіта зробили свою справу, мала заснула так міцно, що прокинулася лише від того, що Себастян торсав її руку:

— Вставай! Прокидайся! Ми під’їжджаємо до Базеля. Скоро виходимо!

Наступного ранку вони продовжили подорож. Гайді знову сиділа з кошиком на колінах. Вона ніяк не хотіла віддавати його Себастянові. Проте сьогодні вже нічого не питала: з кожною годиною неспокій в її