З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

— Гарно виглядаєш, Елеанор!

— Чорний тобі дуже личить.

— Мені подобаються твої черевики, де ти їх купила?

Я уважно розглядала їхні обличчя, намагаючись помітити підступні наміри в очах, готова тримати удар. Але нічого такого не помітила.

— Де ти зробила зачіску, до речі? — запитала Джейні. — Дуже класна стрижка.

— У салоні «Геліотроп», у центрі, — сказала я. — Її зробила Лаура. Вона моя подруга, — з гордістю додала я.

Джейні виглядала враженою.

— Треба й собі до них завітати, — сказала вона. — Моя перукарка переїжджає на північ, тому мені потрібна нова. А твоя подруга робить весільні зачіски, не знаєш часом?

Я засунула руку в сумочку:

— Ось її візитка, можеш їй зателефонувати.

Джейні посміхнулася. Можливо, це правильно? Я швидко посміхнулася у відповідь — якщо ви сумніваєтесь, потрібно завжди усміхатися. Після цього я вирушила до свого робочого місця.

Отже, саме так виглядає успішна соціальна взаємодія? Усе насправді було так просто? Підфарбовувати губи помадою, ходити в перукарню і змінювати одяг? Комусь потрібно написати про це книжку або, принаймні, пояснювальну брошуру, щоб поширювати цю інформацію. Сьогодні я отримала від колег більше уваги (не зловмисної, навпаки, позитивної), ніж упродовж останніх кількох років. Я усміхнулася сама до себе, втішена, що розгадала частину головоломки.

На пошту надійшло електронне повідомлення:

Ти втекла в суботу не попрощавшись. Усе гаразд? Р.

Я набрала відповідь:

Усе добре, дякую. Я просто втомилася від танців та інших людей. Е.

Він одразу надіслав відповідь:

Йдемо на обід? Місце звичне, о 12:30? Р.

На свій подив, я зрозуміла, що насправді мені подобається обідати з Реймондом і я щиро рада, що він запропонував пообідати.

У нас є Звичне Місце! Я зціпила зуби та набрала одним пальцем:

Побачимся. Е.

А тоді, трохи знервована, відкинулася на спинку стільця. Неграмотне спілкування було швидшим, це правда, але не набагато. Однак це було частиною мого нового кредо — пробувати нове. Я спробувала, і мені це дуже не сподобалося. Вираз «ЛОЛ» потрібно взагалі викоренити. Я не була створена для безграмотності — для мене це неприродно. Незважаючи на те що добре пробувати нові речі й ставитися до всього неупереджено, важливо також залишатися тим, ким ти є насправді. Я вичитала це в журналі, поки сиділа в перукарні.

Коли я прийшла, Реймонд уже був на місці, говорив з молодим бороданем, який, утім, мало відрізнявся від попереднього офіціанта. Я знову замовила каву та сирну булочку, що змусило Реймонда усміхнутися.

— Ти заручниця звички, Елеанор?

Я знизала плечима.

— Гарно виглядаєш, до речі, — кинув він. — Мені подобається твоє… — Він показав на моє обличчя.

Я кивнула.

— Чомусь із макіяжем я подобаюся людям більше.

Він скинув брови і знизав плечима, почуваючись спантеличено, як і я.

Чоловік з бородою приніс наше замовлення, і Реймонд почав кидати свою їжу до рота.

— Ти добре провела час у суботу? — запитав він.

Я б хотіла, щоб він говорив у перервах між жуванням, але, на жаль, і це було жахливо, він говорив одночасно з тим, як їв.

— Так, дякую. Це було вперше, коли я танцювала, і мені дуже сподобалося.

Він продовжував напихати їжу до рота. Процес і звуки були такими різкими, що нагадували якийсь верстат.

— А тобі сподобалося? — запитала я.

— М-м-м, — протягнув він. — Було доволі весело.

Він не користувався ножем, але тримав виделку в правій руці, ніби дитина чи американець, і усміхався.

Я хотіла запитати, чи танцювали вони з Лаурою того вечора ще, чи провів він її додому, але вирішила не робити цього. Зрештою це не моя справа, до того ж ставити нав’язливі питання недобре.

— То… що ти вирішила робити з підвищенням? Погодишся?

Звісно, я міркувала над цим. Я чекала на якийсь знак, шукала підказку — нічого такого не відбувалося, окрім того що минулої п’ятниці в кросворді було питання на дванадцять по вертикалі: рух вгору (10). Я сприйняла це як обнадійливий знак.

— Я маю намір погодитися, — мовила я.

Він усміхнувся, відклав виделку і підняв руку.

Я зрозуміла, що мені потрібно підняти і свою руку та плеснути в його — цей жест має назву «дати п’ять», тепер я це знаю.

— Чудово, — сказав він, продовживши обід. — Вітаю.

Я відчула приплив радості, це ніби запалити сірник. Не могла пригадати, коли мене вітали з чимось раніше. Це було дуже приємно.

— Як твоя мама, Реймонде? — запитала я, насолоджуючись моментом і останнім шматочком булочки.

Він розповів про неї, а ще сказав, що вона цікавилася, як у мене справи. Я трохи розхвилювалася — це моя стандартна реакція на материнську допитливість, але Реймонд мене заспокоїв.

— Ти їй дуже сподобалася, і вона просила, щоб ти її час від часу навідувала, — сказав він. — Вона самотня.

Я кивнула. Це відчуття мені знайоме. Він вибачився і вийшов у вбиральню, а я, чекаючи, поки він повернеться, спостерігала за відвідувачами кафе. За сусіднім столиком сиділи дві жінки десь мого віку, з яскраво вбраними немовлятами. Обидві дитини сиділи в автокріслах; одне немовля спало, а інше замріяно дивилося, як сонячний зайчик миготів на стіні.

Раптом у барі позаду нас зашипіла кавоварка, і тривога хвилями прокотилася його обличчям. Ніби в сповільненій зйомці, його милі рожеві губки відкопилилися, а потім широко розтулилися, щоб вивільнити гучний плач. Мати поглянула на нього і, переконавшись, що з ним усе гаразд попри плач, продовжила розмовляти. Плач ставав гучнішим. У цьому була логіка: дитячий плач від нездужання налаштовується на правильну висоту і тон, щоб дорослі не могли його ігнорувати.

Тепер плач немовляти перетворювався на істерику, воно щосили било кулачками, а його обличчя за якусь мить почервоніло. Я заплющила очі, спробувавши не зважати на шум, але марно. «Будь ласка, припини плакати, будь ласка, припини плакати. Я не знаю, чому ти плачеш. Що мені зробити, щоб ти заспокоївся? Я не знаю, що робити. У тебе щось болить? Ти захворів? Голодний? Я не знаю, що робити. Будь ласка, не плач. Немає що їсти. Матуся скоро повернеться. Де матуся?» Спробувавши підняти чашку кави, я збагнула, що моя рука трясеться, я видихнула якомога повільніше, дивлячись на стільницю.

Плач припинився. Я подивилася вгору і побачила немовля, яке тихо лежало на руках у матері, яка вкривала його обличчя поцілунками. Я видихнула. Моє серце затріпотіло від щастя.

* * *

Коли Реймонд повернувся, я заплатила за обід, оскільки він платив минулого разу; нарешті я «в’їхала» в концепцію графіка