З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

— Він здається дуже милим, матусю, — сказала я. — Відповідним. Він вродливий, талановитий і успішний. Незрівнянний! — додала я, відчуваючи симпатію. Так, я ледь його знала, тому прикрашала ту дрібку інформації, яку дістала про Джонні Ломонда під час своїх пошуків. Це було досить весело.

Тон її голосу став зневажливим, з нотками прихованої загрози. Утім, вона завжди говорила таким тоном.

— Господи боже, як же мені нудно. Мені набридла ця розмова, і я втомилася чекати, доки ти закінчиш свій проект. Вгамуй свій запал, Елеанор! І в жодному разі не переймайся тим, щоб бути активнішою та наполегливо йти вперед. Тільки не це, небеса тобі не дозволять. Прошу, продовжуй нічого не робити. Сховайся в маленькій квартирці й дивися телевізор на самоті, як ти робиш це Кожного. Божого. Вечора.

А тоді закричала: «Та йду вже! Не смійте починати без мене!» Клацання запальнички, глибокий вдих.

— Мушу бігти, Елеанор. Бувай!

Мертве повітря.

Я сіла дивитися телевізор, на самоті, як і роблю це Кожного. Божого. Вечора.

* * *

Одна з причин, через яку ми всі можемо продовжувати жити на цій синьо-зеленій планеті відведений нам час, полягає в тому, що ми завжди маємо можливість щось змінити, хоч ці зміни можуть настати лише згодом. Я навіть не уявляла, що моя робота колись буде схожа на щось, окрім восьмигодинної каторги. На мій подив, цього тижня я вже не вперше помічаю, що, дивлячись на годинник, думаю про те, як непомітно минув день. Роль офіс-менеджера передбачала численні нові завдання, тому мені довелося вчитися і вдосконалюватися. Звісно, усі вони були в межах людських здібностей, але деякі виявилися складними, тому мене тішило, з яким ентузіазмом мій мозок реагував на нові труднощі. Колеги трохи засмутились, почувши новину про те, що тепер ними керуватиму я, але принаймні досі я не помітила жодної ознаки повстання чи непокори. Як завжди, я трималася осторонь і дозволила їм займатися своєю роботою (або тим, що вважалося їхньою роботою, бо насправді вони ніколи не працювали як слід, примудряючись перетворити свої завдання на хаос). Поки що, принаймні, мені вдавалося зберігати статус-кво, тому їхню ефективність не можна було назвати нижчою, ніж вона була до мене.

Нова роль передбачала частішу взаємодію з Бобом, і я збагнула, що він доволі цікавий співрозмовник. Він поділився зі мною багатьма деталями щоденного ведення бізнесу та був напрочуд необережним у розповідях про клієнтів. Згодом я дізналася, що клієнти можуть бути дуже вимогливими, але досі я мала обмежений прямий контакт з ними, що мене цілком влаштовувало.

З того, що мені вдалося дізнатися, я дійшла висновку, що клієнти зазвичай нездатні сформулювати свої вимоги, і тоді дизайнери у відчаї створюють для них певний шаблон, спираючись на кілька нечітких натяків, які їм щастить витягнути. Після багатьох годин роботи, до якої долучалася вся команда дизайнерів, шаблон надсилають клієнту для затвердження. І на цьому етапі клієнт зазвичай каже: «Ні. Це те, чого я якраз не хотів».

Перш ніж клієнт нарешті оголосить, що він задоволений кінцевим результатом, відбувається кілька непростих циклів виправлень. І, за словами Боба, варіант, який нарешті затверджують, є ідентичним першому шаблону, що його клієнт одразу ж відкинув, назвавши непридатним. Я подумала, що він недарма тримає в кімнаті для персоналу пиво, вино та шоколад і що арт-група частенько туди навідується.

А ще я почала планувати різдвяну вечірку. У мене поки що не було чітких ідей, але, як і наші клієнти, я чітко знала, чого б мені не хотілося. Жодних мережевих ресторанів і готелів, ніякої індички і Санти, жодних місць, чиї веб-сайти мерехтять оголошеннями про «корпоративні розваги» та «офісні вечірки». Звісно, щоб обрати ідеальне місце та спланувати ідеальний захід, треба чимало часу, але в мене ще є не один місяць.

Ми з Реймондом продовжували зустрічатися за обідом, строго раз на тиждень, але завжди в різні дні, що, правду кажучи, мене трохи дратувало, але він був чоловіком, який щосили протистояв рутині (і мене це чомусь не дивувало). Одного дня він надіслав мені електронного листа (хоча ми бачилися менш ніж двадцять чотири години тому), щоб запросити на обід наступного дня. Я не могла повірити, що хтось може отримувати задоволення чи принаймні зносити мою компанію під час нетривалого перекусу, але він змушував повірити в те, що таке може статися навіть двічі на тиждень.

Дорогий, Р., я з радістю зустрінуся з тобою за обідом, але я трохи здивована через те, що з моменту нашої останньої зустрічі минуло зовсім мало часу. Усе гаразд? Усього найкращого, Е.

А він відповів:

Маю тобі дещо сказати. Побачимося о 12:30. Р.

Ми настільки звикли до наших обідніх зустрічей, що йому навіть не потрібно було вказувати місце.

Коли я прийшла в кафе, Реймонда не було, тому я почала уважно роздивлятися газету, яка лежала на сусідньому стільці. Як не дивно, але мені почало подобатися це пошарпане місце. Персонал, незважаючи на відразливий зовнішній вигляд, був приємним та дружнім, і тепер уже кілька офіціантів могли сказати: «Вам як зазвичай?», а потім принести мою каву та сирну булочку, і мені навіть не потрібно було про це просити. Я знаю, що це доволі гонорово і поверхово, але це змусило мене почуватися героїнею якоїсь американської комедії, «звичайної» собі дівчини, яка займається «звичними» справами. Наступним кроком мав бути дотепний жарт, але, на жаль, ми ще не були настільки знайомі. Один із працівників кафе — Мікі — підійшов до мене зі склянкою води.

— Принести ваше замовлення чи ви зачекаєте на Реймонда? — запитав він.

Я сказала, що обов’язково дочекаюся Реймонда, тому Мікі почав протирати сусідній столик.

— Як взагалі справи? Що нового? — запитав він.

— Усе гаразд, — відповіла я. — Здається, ніби зараз останні дні літа.

Я подумала про це, коли йшла в кафе, відчуваючи ніжні промені сонця на обличчі та помітивши червоне й золотаве листя серед зелені. Мікі кивнув.

— А я звільняюся наприкінці місяця, — сказав він.

— Он воно що! — сказала я. — Дуже шкода.

Мікі був добрим і спокійним, завжди приносив до кави трюфелі, не питаючи й не чекаючи на додаткову платню.

— Знайшов інше місце роботи? — запитала я.

— Ні, — відповів він, сідаючи на стілець навпроти мене. — Хейзел знову погано почувається.

Я знала, що Хейзел — це його дівчина і вони живуть неподалік, у