З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

— Дуже прикро це чути, Мікі, — промовила я.

Він кивнув.

— Останнього разу лікарі думали, що їм вдалося перемогти, але хвороба повернулася, поширилася на лімфатичні вузли й печінку. Я просто хочу, розумієш…

— Ти хочеш провести час з Хейзел і Лоїс, а не подавати сирні булочки незнайомим жінкам, — сказала я, і він нарешті усміхнувся.

— Розмір пухлини збільшився.

Я опанувала себе й поклала свою руку на його. Я збиралася щось сказати, але не змогла дібрати правильних слів, тому вирішила просто помовчати та подивилася на нього, сподіваючись, що він здогадається, що я маю на увазі — що мені було дуже шкода, що я захоплювалася тим, як він піклується про Хейзел і Лоїс, що я розуміла, можливо навіть краще за інших, що таке втрата, розуміла, наскільки буває складно й наскільки складніше буде в майбутньому. Неважливо, як сильно ти любиш когось, цього завжди буде недостатньо. Сама любов не здатна вберегти близьких…

— Дякую, Елеанор, — лагідно сказав він.

Він подякував мені!

Нарешті прийшов Реймонд і всівся на своє місце.

— Привіт, старий! — сказав він Мікі. — Як справи у Хейзел?

— Непогано, Реймонде, непогано. Я принесу меню.

Після того як він пішов, я нахилилася до Реймонда.

— Ти вже знаєш про Хейзел? — запитала я.

Він кивнув.

— Паскудство. Їй же до тридцяти, а крихітці Лоїс немає ще й двох років.

Він захитав головою. Ніхто з нас не насмілився промовити жодного слова — насправді додати було нічого. Коли нам принесли замовлення, Реймонд кахикнув.

— Елеанор, мені потрібно дещо тобі сказати. Але це швидше погані новини — вибач.

Я відкинулася на спинку стільця й подивилася на стелю, намагаючись підготуватися.

— Кажи, — промовила я.

У цьому житті не так багато речей, яких я не можу уявити і до яких нездатна підготуватися.

Не може бути нічого гіршого за те, що я вже пережила, — звучить як перебільшення, але це констатація факту. Гадаю, насправді це моє джерело сили, яким би дивним воно не здавалося.

— Справа в Семмі, — сказав він.

Цього я не очікувала.

— Елеанор, на вихідних його не стало. Обширний інфаркт. Принаймні все сталося швидко.

Я кивнула. Це була несподіванка і не така вже й непередбачувана новина водночас.

— Що сталося? — запитала я.

Реймонд почав їсти, і в перервах між жуванням — а то і під час, з набитим ротом, — розповідав подробиці. Навіть не знаю, що здатне відволікти цього чоловіка від їжі. Можливо, вірус Ебола.

— Він був у Лаури, — сказав Реймонд, — дивився телевізор. Жодних скарг, нічого.

— А вона була там, коли це сталося? — запитала я.

Будь ласка, Боже, сподіваюся, ти вберіг її від цього. Намагатися жити після цього, намагатися впоратись з провиною, болем і жахом від усього цього… Я б ніколи не побажала подібного іншій людині. Я б залюбки взяла на себе її тягар, якби могла. Я його навіть не відчую, я в цьому впевнена, його заглушить мій власний.

— Вона була нагорі, збиралася на прогулянку, — сказав він. — А коли спустилася та знайшла його на дивані в такому вигляді, то пережила неабиякий шок.

Отже, це була не її провина. Вона не могла його врятувати, навіть якби спробувала. Усе було добре — наскільки смерть може бути доброю. Над цим я подумаю пізніше.

— Тобто коли настала смерть, він був сам? — запитала я заінтригована. — А поліція розглядає вбивство як можливу причину?

Він подавився бургером з халумі, і я передала йому склянку води.

— Якого біса, Елеанор! — сказав він.

— Вибач, — відповіла я, — просто це спало мені на думку.

— Гаразд, іноді краще не вимовляти вголос те, що першим спадає на думку, добре? — тихо сказав він, не дивлячись на мене.

Я почувалася жахливо. Мені було шкода Семмі та його родину, я почувалася пригніченою через те, що засмутила Реймонда, навіть не бажаючи цього, мені було шкода офіціанта та його дівчину та їхню бідну дитину. Смерть, страждання, вони завжди стаються з хорошими людьми, з добрими людьми, які цього не заслуговують, і ніхто не в змозі це зупинити… На моїх очах з’явилися сльози, і чим дужче я намагалася з ними боротися, тим більше їх ставало. Клубок застряг у горлі, і всередині пекло, ніби від вогню, прошу, будь ласка, тільки не вогонь…

Реймонд пересів на крісло біля мене й обійняв мене за плечі. А потім заговорив м’яким, тихим голосом.

— Прошу тебе, Елеанор, не плач. Вибач… Я не хотів тебе образити. Правда… будь ласка, Елеанор…

Дивна річ — я навіть не очікувала цього, — але, якщо хтось тебе обіймає й притискає до себе, стає значно легше. Чому? Можливо, ця потреба в контакті притаманна ссавцям? Він був теплим і здавався надійним. Я могла відчути аромат його дезодоранту та порошок, яким він прав одяг, — а над обома запахами відчувався слабкий аромат сигаретного диму. Запах Реймонда. Я притулилася ближче.

Зрештою, я опанувала себе, і незручні сльози майже спинилися. Я схлипувала, а він повернувся до свого боку столу, запхав руку в кишеню куртки, дістав пачку паперових хустинок і передав мені. Я посміхнулася, дістала одну і висякала ніс. Я усвідомлювала, що це неприємний звук, але що вдієш?

— Вибач, — мовила я.

Він ледь помітно усміхнувся.

— Нічого, — сказав він. — Я розумію, це дійсно тяжко.

На мить я замовкла, щоб обміркувати його слова.

— Як справи в Лаури? Як Кіт і Гері?

— Вони дуже пригнічені, як і варто було очікувати.

— Я піду на похорони, — сказала я рішуче.

— Я теж, — сказав Реймонд. Він сьорбнув колу й додав: — Він був кумедним старим.

Я усміхнулася, намагаючись проковтнути клубок, який став поперек горла.

— Він був милим чоловіком, — сказала я. — Це було відразу зрозуміло, навіть коли він лежав непритомний на хідникові.

Реймонд кивнув. Він нахилився вперед і стис мою руку:

— Принаймні після нещасного випадку він побув кілька тижнів з сім’єю. Хороші були часи — його невелика вітальна вечірка, сорокаріччя Кіта. Йому випала нагода провести час з усіма людьми, яких він любив.

Я кивнула.

— Реймонде, можна тебе дещо запитати?

Він поглянув на мене.

— Які норми для похорону? Людям, які присутні на церемонії, усе ще потрібно бути в чорному й з головними уборами?

Він здригнувся.

— Гадки не маю… певно, можна одягнути будь-що. Семмі не був схожим на людину, яка переймалася подібними речами.

Я замислилася над цим.

— Я буду в чорному, про всяк випадок. Але без капелюшка.

— Я теж буду без головного убору, — сказав Реймонд, і ми засміялися. Ми сміялися довше, ніж того