З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

Двері клубу різко відчинилися, і, гучно сміючись, вибігло троє дітлахів, один з яких розмахував пластиковим мечем.

— От ми і прийшли, — м’яко сказав Реймонд.

* * *

Це було дивне місце для проведення вечірок. Коридори були обшиті дошками для оголошень із незрозумілими повідомленнями про Рейтинги та Години гольфу. На останній дерев’яній панелі висів довгий перелік чоловічих імен, написаних золотими літерами, починаючи з 1924 року і закінчуючи цим роком та ім’ям доктора Террі Беррі, що було неймовірним. Декор складався з незрівнянної суміші офісних (до болю знайомих) та застарілих елементів родових будинків — потворні візерунчасті штори, міцна підлога, запилюжені сухі квіти.

Увійшовши в залу, ми наштовхнулися на стіну звуку — тут уже встигли влаштувати дискотеку, і на танцювальний майданчик, у миготливих вогниках, висипали люди віком від п’яти до вісімдесяти років, вдаючи, ніби скачуть верхи в такт музиці.

Я ніяково подивилася на Реймонда.

— Господи, — сказав він, — мені треба випити.

З почуттям вдячності я пішла за ним до бару. На щастя, ціни були приємно низькими, і я досить швидко випила свій «Магнерс», відчуваючи спокій від того, що в мене є гроші ще на кілька, хоча Реймонд, попри мої заперечення, заплатив за напій. Ми знайшли столик якомога далі від джерела шуму.

— Сімейна вечірка, — сказав Реймонд, хитаючи головою. — Погано, коли це твоя родина, а коли ж це…

Я роззирнулася навколо. Раніше я не бувала на подібних святкуваннях, але найбільше мене вразила невідповідність: віковий діапазон, соціальний клас та вибір костюмів.

— Можна обрати друзів… — сказав Реймонд, піднімаючи вгору кухоль з пивом.

— Але не можна обирати родину! — відповіла я, потішена можливістю закінчити загальновідому фразу. Це було не складно, не якісь зашифровані послання, а втім.

— Усе точнісінько так, як на п’ятдесятиріччі мого тата, шістдесятиріччі мами та весіллі сестри, — сказав Реймонд. — Паскудні діджеї, збуджені діти, що переїли солодкого, люди, які роками не бачили одне одного, намагаються наздогнати згаяне і вдають, що їм подобається компанія. Закладаюся, що тут буде шведський стіл з волованами,[13] а наприкінці вечірки на автостоянці неодмінно спалахне бійка.

Я була заінтригована.

— Але ж має бути весело? Зустріч із сім’єю. Купа людей, які раді тебе бачити та цікавляться твоїм життям.

Він обережно поглянув на мене.

— Знаєш що, Елеанор? Так і є. Я поводжусь як похмурий віслюк, — вибач. — Він допив пиво. — Повторимо? — запитав він.

Я кивнула, а потім додала, пригадавши:

— Ні, ні, тепер моя черга, — сказала я. — Ти будеш те саме, що минулого разу?

Він усміхнувся.

— Було б чудово. Дякую, Елеанор.

Я взяла сумочку та вирушила до бару. Дорогою я помітила Семмі — він сидів у кріслі, оточений друзями і членами сім’ї, як зазвичай. Я підійшла до них.

— Елеанор, люба! — сказав він. — Як ти? Чудова вечірка, чи не так?

Я кивнула.

— Не можу повірити, що моєму маленькому хлопчику вже сорок. Він ніби лише вчора пішов у перший клас. Я покажу тобі фото — у нього тоді не було передніх зубів, маленький шибеник! І поглянь на нього зараз.

Він махнув рукою в напрямку Кіта та його дружини, що тримали одне одного за талії, сміючись з розповіді якогось чоловіка.

— Це все, чого ти бажаєш своїм дітям, — щоб вони були щасливими. От якби Джейн могла це побачити…

Я обмірковувала його слова. Хіба цього люди бажають своїм дітям, щоб вони були щасливими? Безумовно, це звучало правдоподібно. Я запитала Семмі, чи можу купити йому якийсь напій, хоча він, на мій недосвідчений погляд, уже сп’янів.

— Дякую, дитинко, — сказав він. — Та я вже підготував дещо для себе.

На столику стояли невисокі склянки з бурштиновою рідиною. Я сказала, що підійду пізніше, та пішла до бару.

Біля барної стійки зібралася невелика черга, але я насолоджувалась атмосферою. Благословенне полегшення — діджей взяв перерву і сидів у кутку, п’ючи пиво з бляшанки й похмуро розмовляючи по телефону. У залі гуділо від чоловічих і жіночих голосів та сміху. Здавалося, що дітей стало ще більше і вони бігали юрмиськом шибеників. Дорослі захопилися вечіркою, тому діти могли вільно бігати й кричати, а ще ганятися одне за одним без нагляду. Я посміхнулася і навіть трохи їм заздрила.

Люди в залі сприймали все як належне: що їх запросили на вечірку, що в них є сім’я, друзі, з якими можна поговорити, що вони закохаються і стануть коханими і, можливо, створять власну сім’ю. А як би я відсвяткувала свій сороковий день народження? Я замислилася. Сподіваюсь, що, коли настане час, поряд будуть люди, які святкуватимуть цю подію зі мною. Можливо, це буде музикант, світло мого нового життя? Та одне я знала напевно: за жодних обставин я не святкуватиму в гольф-клубі.

Коли я повернулася до нашого столика, за ним уже нікого не було. Я поставила пиво Реймонда і почала цмулити «Магнерс». Мабуть, він знайшов більш цікаву компанію. Я сиділа та спостерігала за тим, як танцювали гості, — діджей знову повернувся за пульт і цього разу обрав какофонію зі срібної коробки записів, щось про чоловіка після півночі. Я дозволила думкам вільно зринати в моїй голові. Виявилося, що це доволі ефективний спосіб згаяти час — треба обрати ситуацію чи людину та уявляти хороші речі. У цих мріях можна здійснити будь-що, без обмежень.

Хтось торкнувся мого плеча, я підскочила від несподіванки.

— Вибач, — сказав Реймонд. — Я заскочив у вбиральню, а коли повертався, то затримався поговорити.

Я відчула тепло в місці, до якого він торкнувся рукою, це тривало лише якусь мить, але від його дотику залишився відбиток тепла, і, здавалося, його можна побачити на власні очі. Я зрозуміла, що рука людини створена потрібної ваги та потрібної температури для того, щоб торкатися іншої людини. Роками я багато разів тиснула руки — останнім часом навіть частіше, — але мене ніхто ніколи не торкався.

Звісно, у мене з Декланом були регулярні статеві акти, завжди, коли він хотів, але він ніколи по-справжньому не торкався мене. Він змушував мене торкатися його, казав мені, як, коли і де, а я виконувала його вказівки. У цьому плані я не мала вибору, але пригадую, що тоді мені здавалося, що це все відбувається не зі мною, що це не моя рука і не моє тіло.

Потрібно було просто зачекати, доки все скінчиться. Я