Green Card - Володимир Кошелюк

– Горбок на десять годин. Даю відсвіт окуляром.

– Позицію підтверджую. Повірка кожну годину. Відбій.

Тоні клацнув рацією.

– Ми реальні мужики. Шеф схвалив позицію одразу.

– Ага.

– Не кисни. Ще чекать і чекать.

Я притулився до приклада. Багато хто не витримує цього – годинами лежати наодинці з собою. Думки за думками – дах зносить. Так кажуть хлопці. Але для мене – це найкраще. Ще з дитинства любив забитися десь й придумувати гульню. А ще – мріяти.

Воно й вибору особливого не було – на вулиці без дітей, тому приходилось рости самому серед просторого лугу, біля ставка й близенького лісу. Начитавшись Купера й Сетон-Томпсона, лампінчив вігвам, лук, і спостерігав за пташками, різними звірятами. Це такий бажаний транс, розчинення в природі.

Тоні, надто верткий, щоб мовчати, проте розмова щось не клеїлась. Особливо коли шелеснула густюща злива. Я закрив приціл, міцніше вкутався в пончо.

Линуло раптово, ніяких тобі прелюдій. Такого дощу, скільки живу, не бачив. Уявіть – здоровенне відро без дна, і вода ллється безперервним, широким потоком. Оце ще напасть. Навколо лежака миттю зібралась добряча калюжа. А якщо прийдеться цілу ніч лежати у воді? Посунув лікоть – еге, утворилось болітце. Міцніше підгорнув пончо. Хай би ти сказилося, так і мохом обростеш…

Злива закінчилась раптово. Ніби хтось кран закрутив. Я відкинув каптур. Одинокі важкі краплі ляпали на землю, розлітаючись розсипами бризок.

– В цих траханих джунглях завжди так – спочатку зад підмочить, а потім припече.

У Тоні тільки ніс стирчав. І лінзи. Він уважно оглядав дорогу.

– Розкисло, як лайно. Не знаю, хто тут проїде.

Шлях перетворився на рідку кашу. Багнюка переливалась й пузирилась. Здавалося, зробиш крок, і затягне в глибину, тільки булька вискочить.

Захрипіла рація. Шеф питає, як пережили зливу.

Тоні щось коротко буркнув, клацнув вимикачем.

– Нам цілу ніч тут стирчати. Розіб’ємся на вахти через дві години.

– Я можу й через три.

– Давай через три. Тільки щоб ти спав останній.

– Це чого?

– Тобі ж стріляти.

А й справді. Завтра можу відкрити бойовий рахунок. Якийсь холодок ворухнувся в животі. Ну, а що ти думав? Знав куди йшов.

На екваторі вечора немає. Ніби світло, а диви – через десять хвилин морок. У темряві сельва ожила. Тоні солодко похропував, мене ж мороз продирав по шкірі.

Почувався персонажем Гоголя, що йде красти квіт папороті. Довелося начепити «нічник». У зеленому світлі ще страшніше.

Спалахували якісь білі вогники, й не розбереш, світляки чи якась тварюка.

Був і тепловізор. Глипаю навпереміну. Раптом щось страшенно ревонуло збоку, дико зареготало, зашелестіло верховіттями, ламаючи гілки. Я й дихати забув. Мавпа! Довбана мавпа.

Шурхотить мерва, якась паскуда лазить навколо лежака. Хоч би сюди не лізло. Оглядаюсь на напарника – спить, як борсук. Налапав пістолет. Штатний М9 трохи відтягував пояс. Ще раз глянув у «нічник». Нічого.

Поспати не вийшло. Скільки не давив повіки, очі розплющувалися, й край. Глибше насунув каптура. Щось шерхало по тканині.

– Тоні, глянь, що там лазить.

– Де?

– На голові.

– Херня якась волохата. Підожди.

Тоні дістав ножа й обережно скинув товстенну гусінь, яка ощетинилась пухнастими війками.

– Може бути отруйною. Мій колишній напарник ухопив – долоня розпухла, як пузир.

– А чому колишній? Його що, гусінь…

– Та нє, контракт скінчився.

Було години чотири ранку. Відчувався легкий мандраж. Оглянув гвинтівку, поклав поряд ще один магазин. Ранкова прохолода пропікала до кісток. Одяг вогкий, ноги теж. Тіло чухмариться.

Дрібненька мошка прокинулась, почала шукати, чим би підснідати.

Настирливе зудіння обліпило з усіх боків. Прийшлося накидати сітку – ця сволота обліпила лице, лізла у вуха, очі, ніс. Обличчя горіло. Найгірше – покусали біля очей. Я став перейматися, щоб не позапливали, бо який я тоді стрілець. Але бачив ніби більш-менш. Зігнув-розігнув пальці. Ліва нога затерпла. Лежить, наче колода. Тільки зібрався підтягти, розім’яти, як прокинулась рація. Тоні припав до навушників.

– «Браво» – це «Альфа». Півгодинна готовність.

Мікрофон хрипнув.

– Диспозиція змінилася. Номер один «Браво» – обнуляєш водія задньої «коробочки». Контролюєш пасажирів. Жоден не повинен утекти. Номер один «Чарлі» обнулить переднього. Вогонь без відмашки, як тільки передній рівняється з тим обламаним деревом на дві години. Як зрозуміли, прийом?

– Вас зрозуміли, «Альфа», відбій.

Тоні зняв навушники.

– Чув?

– Ага…

Горлянка пересохла, наче хто піску насипав. Хоч раніше вбивав, проте це зовсім інше. У бойовій гарячці дієш на адреналіні, серед товаришів. Валиш ворогів, які хочуть убити тебе.

А тут мочиш людину, яку не бачив, і не відчуваєш до неї ненависті. Мужик їде в авто, навіть не підозрюючи, що вже мертвий. Губи зашерхли, піт виступив скрізь, руки холодні, як лід. Тоні відірвався від окуляра.

– Ден, розслабся. Зроби роботу й прикрий пацанів на захваті. Не думай.

Я глибоко зітхнув – серце гатить, як дурне. Перевірив гвинтівку, посовався на лежаку. Час тягнеться.

Раз по раз витираю праву руку, приклад геть змокрів.

На дорогу вискочив пікап. Хвацько загрібає багнюку, підскакує на ямах, розкидаючи кім’яхи болота. За ним – джип, далі ще один, й останній – синій «форд». Передній пригальмував, об’їхав здоровенну баюру.

– Чотириста ярдів, вітер 3, контакт через п’ятдесят ярдів, швидкість миль двадцять, урахуй упередження.

Я прикусив губу. Секунда, дві, три… Зламаний стовбур. Видих, м’який поштовх приклада, глухий хлопок. Водій смикнувся, завалився на руль. Авто неквапом з’їхало в гущавину, перехнябилось на один бік. Мотор натужно заревів. Середні в колоні спинилися.

З усіх сторін сипонули штурмовики. Ніхто й смикнутись не встиг. Розчахували дверцята, витягали бандюків, клали мордяками в болото, швидко в’язали. Я уважно спостерігав, проте жоден не тікав, не встиг схопитися за зброю. Обваляних у багні, наче чортів, полонених погнали кудись далі по дорозі. Тридцять секунд – і все.

– «Браво», хороша робота. Збір на точці евакуації.

Тоні вимкнув рацію. Я хотів ковтнути, та немає чим. Дивно: серце стукає наче уві сні. Й руки не дрижать.

– Чого очікував? То ж наче пультом клацнути, канал перемкнути.

– Ти дивився?

– Перший раз завжди сцикотно. Багато хто не може. Такі йдуть. Ти – наш.

Я мовчки потис йому руку. Ми швиденько згорнулись й дістались точки. Звідти «Зодіаки» доперли нас на базу. Дорогою всі мовчали. Тільки шеф поплескав по плечу.

Один із сержантів, який раніше наче й не помічав мене, простягнув батончик. Інший попросив води.

У мене перехопило горлянку. Наче повернувся в сім’ю. Це – останній залік. Ми всі – вбивці. Вбивці за наказом. І я такий самий.

Через дві години вся група загрузилася в літак.

Хлопці балагурили й сміялись. До