Green Card - Володимир Кошелюк

© В. Кошелюк, текст, 2017

© «Фабула», макет, 2017

© Видавництво «Ранок», 2017

Скажу відразу: я не люблю сучасної української прози.

Може, тому що твориться вона переважно випускниками філологічних факультетів, які не мають достатнього життєвого досвіду, або представниками старшого покоління, що назавжди застрягли у болоті соцреалізму і заяложених літературних штампів. На столі в мене валяється чимало книжок, які я ледве дочитав до половини, – несила було стежити за кволим і передбачуваним сюжетом та млявими діалогами. Тим-то роман учителя географії з Корсуня Володимира Кошелюка став для мене справжнісіньким відкриттям: він геть ні на що не схожий, і, відкривши текст у своєму комп'ютері, я вже не зміг від нього відірватися.

Що ж це за роман? Розповідається в ньому про речі, що геть незнайомі для українського читача, – про службу морських піхотинців у США, про участь у бойових діях і ще багато про що… Втім, щоб не переказувати сюжет, зупинюся на кількох дуже важливих рисах цього неординарного твору.

З першого погляду впадає в око лаконічність і виразність оповіді. В Кошелюка відчувається гемінґвеївська школа, якої так не люблять українські прозаїки: він обходиться скупими, стриманими деталями, воліючи найголовніше лишати поза текстом. Короткі речення, влучні й дуже рельєфні шрихи, мальовничі пейзажі, створені кількома словами, – все це не відволікає уваги і не викликає роздратування, як це трапляється, коли читаєш молодих, а часто й маститих авторів. У цьому романі майже немає води! Кошелюк володіє тим, що має знати і вміти будь-який прозаїк: він вправно творить діалог, його описи доречні, а фраза пругка, добре збита і наповнена змістом.

Ще одна перевага цього роману – цікаві і добре виписані характери. Звісно, майже кожному прозаїкові вдається головний герой, адже пише він його переважно з себе. Проте і другорядні, навіть епізодичні герої в цьому романі зроблені добре, їх майже бачиш, як у кінофільмі, вони живі й діють за логікою своїх характерів. Декотрі з-поміж них будуть знайомі читачеві, інші, надто ж ті, що трапляються у другій частині роману, певне, стануть відкриттям і викличуть неабиякий інтерес.

Вражає й інше: автор знається на тому, про що пише. І на зброї, й із армійськими буднями добре обізнаний, і з американським сленгом. Коли я читав про муштру новобранців у центрі підготовки морських піхотинців, знову згадалася до болю пам'ятна «учебка» в совєтській армії, смуга перешкод, яку доводилося долати з повною викладкою і РПГ-7 за плечима, а ще мат і прокльони сержантів. Що ж, певне, армія скрізь однакова, і США тут не виняток із правила.

Та найголовніше в цьому творі – динамічний сюжет і невластивий українській прозі мілітарний дух. Роман весь час тримає читача в напрузі, події міняються, мов у калейдоскопі, ситуації доречні й випливають одна з одної. Мимохіть на думку спадає воєнна проза Фредеріка Форсайта, одного з улюблених авторів головного героя. Герої роману діють, а не рефлексують. Війна змальована як тяжка праця, яку потрібно виконати, незважаючи ні на що. І гуманізм тут ні до чого: хто не встигає вистрілити перший, той гине, – і байдуже, хто несе смерть: хоч підліток-смертник, який іде до блокпоста з вибухівкою в наплічнику, хоч бородатий таліб, озброєний автоматом Калашникова. Як на мене, цього мілітарного, лицарського духу і бракує нашій прозі, яка зосередилася переважно на сексуальних проблемах офісного планктону та похмільному синдромі студентів Могилянки.

На закінчення скажу: я отримав задоволення від цього непересічного твору, він захопив мене, зарядив своєю енергією і зухвалістю. Не сумніваюся, що цей роман знайде свого читача, – того, котрий знає, почім фунт лиха і що таке справжнє, невіртуальне життя.

Еду к бабушке. Встречусь с Олей по дороге. Раньше вечера не жди.

– Може, з тобою?

– Сама справлюсь.

– Може, все-таки допомо…

– Там ты мне не нужен. Оля поможет, если понадобится. Все, ушла…

Глухо бахнули двері, скрип замка. Тиша. Мертвецька тиша. Хочеться вити. Притулився на краєчку розкладеної канапи. Стіни давлять, зсуваються, лишаючи вузеньку доріжку до дверей. Вийшов на кухню, ковтнув теплої води, що відгонить ліками.

Ще одна ніч без слів. Та й день. Кілька фраз крізь зуби.

Що ж сталося? Де прогавив? Божевілля.

Голова дудніла, наливалась тяжкістю. Ні дня, ні ночі. Лягаєш спати – презирливий погляд. Встав – спиною повернеться. Сплю, мовляв, не зачіпай. Прийшов з роботи – теща: «Сколько еще будешь стажироваться? Может, тебе вообще денег не заплатят? Только ходишь зря. Спрашивал директора или нет?». Жінка повертається з університету, зараз до телевізора – сидить, перемикає канали. І мовчить.

Наче то не він через два тижні після весілля майнув з подругою до Криму – літо було тяжке. Що далі? Невже це все життя? Як жити? Хіба так повинно бути?

Думки спалахували в мозку, приносили фізичний біль. Калейдоскоп фраз закрутився, замакітрив свідомість, в очах почорніло.

«Мне неудобно говорить подругам что ты из села. Скажу – из Черкасс».

«Прекрати говорить по-украински – позоришь».

«Придет крестная, с ней – только по-русски».

«Мне стыдно, что живем с мамой, скажу – снимаем квартиру».

«Ты одеваешься слишком вызывающе – так мужчины в Киеве не ходят».

«Дурацкая прическа… Твои родители должны купить машину – моя мама обеспечила нас жильем».

Давлюча грудка нудоти застрягла в горлянці, пекучим щемом обхопила груди. Знов судомно ковтнув води. А вчора ввечері… Насилу приліз із роботи, голова гуділа, перед очима стрибала зграйка різнобарвних кілець. Вона ще не приїхала з університету. Тільки помив руки, переодягнувся, теща на поріг:

– Чем сегодня занимался?

– Рекламою в основному…

– Рекламой… Подумать только! Как солидно звучит!

Мовчки відвернувся, попрямував на кухню.

– Чего отворачиваешься?! Ты брось это сельское хамство!

– Хочу пообідати.

– Откуда ты взялся на нашу голову! Какие мужчины за ней ухаживали! Один так вообще из Нью-Йорка.

К знакомым приехал – и с ходу влюбился. Доча могла жить в Штатах, так нет, нашла себе нищего!

– Силою не тягнув.

– Ну и сидел бы в своем Мухосранске, чего тебя в Киев принесло?

Думає, квартира їхня потрібна?! Та хай вона горить!

Наглу тишу розпанахав телефон. Аж підскочив. Тато… Спазм стиснув горло, злегка затремтіли руки.

До болю знайомий, рідний голос:

– Що там? Як ти?

– Та як… Так само.

– Де Алла?

– Поїхала до баби. З подружкою.

– А ти?

– Дома сиджу.

– Чому з нею не поїхав?

– Не захотіла. Сказала, сама справиться.

– А як взагалі обстановка?

– Така сама.

Мовчання. Чутно, як батько глибоко дихає. Сам мовчу. Не знаю, що казати. Голос