Green Card - Володимир Кошелюк

Ще пару фоток.

– Усе, можете йти. Командир групи, залиштеся.

Шеф кивнув. Ми посунули за дебелим дядьком.

Він провів нас до облупленої казарми. Пуста простора кімната. Під стелею форкає широкий пропелер, наче в старих фільмах. Підлога брудна, ганяють якісь комахи чи багатоніжки. В кутку купа розкладачок. Ми поскидали баули на купу й нарешті вляглися. Хлопці швидко поснули, а я все рипів на хисткій постелі.

Шмат брезенту між алюмінієвими ніжками прогнувся мало не до підлоги. Ще якась тварюка залізе…

Вентилятор ганяв хвилі гарячого повітря. Піт просто цебенів, на розкладачці розпливалась темна пляма. От, падло, щось лоскоче… Я схопився як обпечений – у руку наче хтось голку втаскав.

– Чого не вляжешся?

– Шось укусило.

– Помаж репелентом.

– Краще насци…

Хлопці заіржали. От скоти… Я ляпнув по маленькій комашці – з-під пальців чвиркнула кров. Стерво, скільки напилась… Дістав вологі серветки, дезінфектор. Пізно. Вмить надувся червоний пухир.

Сержант, смакуючи яскраві деталі, почав оповідати, як його напарник вирішив помочитись у воді. А тоді довелося на санавіації перти його в Штати, щоб витягти з сечового каналу кандіру[82].

– Вона тварюка така мала, плавці розставила – і все, тільки хвіст стирчить. Ох, як Джонні кричав… Оце проблема, а ти – рука…

Мабуть, настав час ділитись байками. Усі почали наввипередки згадувати, хто з екзотичних тварин і коли їх кусав, куди заповзав, і як вони все те терпіли.

Після розповідей про п’явку – анального мандрівника – тягло блювонути. Добре, прийшов шеф.

– Розважаєтесь?

– Ділимося бойовими спогадами.

– Вирушаємо за годину. На вихідну нас доставлять катерами. Прийдеться пересидіти ніч. Ті увальні їхатимуть о десятій ранку.

Шеф розгорнув карту.

– Пропозиції?

– Давайте ми заляжемо тут, ось на цьому горбочку, і там. Розтягнемо трикутник.

– Зона чотириста-чотириста п’ятдесят ярдів. Я думаю, проблем не має бути.

– Ми тільки прикриваємо?

– Прикриваємо і слідкуємо, щоб ніхто не змився. Відпрацюємо й до вечора будемо дома.

Зібралися швидко. «Дейпек», енергетичні батончики, вода, набої, ПНБ, ще купа дрібниць. Одягнулись у маскувальні костюми, легкі бронежилети. Погрузились у старенький «Хамві». За двадцять хвилин дотряслись до невеликого причалу. Хоча причал – це гучно сказано. Просто довгий дерев’яний настил. Нас чекали два «Зодіаки». Мотори з глушилками – бурчать тихо, навіть на високих обертах. Від річки тягло затхлим духом канави. Брудні бризки летіли в усі боки.

Спочатку гнали по широкому плесу. На березі маячили обдерті халупки, гуртки дітей і собак. Ми поклали гвинтівки на палубу й скоцюрбились, як тільки можна. Незабаром річище звузилось, потім завернули у звивистий рукав. Пішли тихіше. Гілляки нависали над водою, тяглись до нас, шарпали за одяг. Куди не глянь – суцільна стіна коріння, гілок, листя. Все покручене, переплетене. Дерева ростуть прямо з води.

Щось пирхає в гущавині, булькає між корчів. Несамовито верещить птаство.

Провідник помалу підгрібав коротким веслом. Ось між коріння й лабіринту корчів замаячив прохід. Невеличка стежечка, якою тварини ходять на водопій.

В’язка грязюка замішена десятками слідів.

– Виходити тут. Дивитись на кайман, за ногу – хап.

Провідник, пузатий дядько в брудному хакі з надірваними нашивками, обережно зліз у воду. Віддуваючись, підтягнув човен до берега. Ми й собі повилазили. Тепла смердюча жижа залила черевики, обліпила штани рідкою кашею. Сковзаючись, піднялись на горбок. «Зодіаки» глухо забуркотіли й лишили позаду тільки брудні бульбашки.

Деремось крізь хащі. Вузенька стежинка петляє між трухлявих корчів, повалених дерев, здоровецьких куп землі, хмизу й усілякої мерви. От тобі й сельва! Тільки на малюнках барвиста, зелена, уквітчана запашними орхідеями.

А ми йдемо в давлючому мороці, височезні дерева зеленіють тільки далеко вгорі. Під ногами шурхає покручене листя й дрібне сміття. Смердить гниллю, наче головою засунули в сміттєвий бак. Тільки звуки не підкачали.

Зусібіч чується кумкання, клацання, пронизливі крики. Нема-нема, та й хтось зарегоче божевільним сміхом. Я втягнув голову в плечі й більше дивився під ноги. Хоч нам і надавали всіляких сироваток, проте наступити на отруйну тварюку зовсім не хотілось.

Йшли годину, мокрі від поту, як миші. Довелося глибше насунути панаму, щоб не так заливало очі. З усіх хлопців тільки мені не доводилось бувати в сельві. Шеф, здається, облазив усі гиблі місця нашої довбаної планети.

Провідник обережно ступав, розсуваючи гілки стволом пошарпаної M16. Часом трохи сповільнював ходу, піднімав голову, нюшачи повітря. Щось бурмотів і шкробав далі.

Нарешті стало світліше. Просвіти між деревами ширшали, стежка перетворювалась на ґрунтівку. Обійшли товстенне повалене дерево й вигулькнули на невеликий горбок. З нього як на долоні виднілася більш широка дорога. На порядній відстані старенька вантажівка трюхикала між глибоких калюж і ям, розкидаючи бризки рідкого болота. Дорога з острівцями сухішої поверхні й геть розкислими ділянками, що нагадують озера.

– Місце тут. Інші там…

Провідник вишкірив щербаті зуби. На спині й під пахвами його уніформа потемніла, піт скапував із засмоктаних вусів. Хмари дрібної мошки, відчувши сморід, кинулись, як до рідних.

– «Браво» – позиція тут. Облаштовуйтесь, маскуйтесь. Ми займаємо свої. Повірка через годину. Гей, аміго, ти зі мною, ходім!

«Аміго» радісно закивав й почалапав далі. Хлопці зникли в гущавині. Ми взялися до роботи.

Спочатку розчистили місце, придивляючись, чи немає змій та інших отруйних гадів. Далі зробили лежаки, зверху натягли сітку, маскуючись усім, що валялось під ногами. Лежаки обкопали канавкою, полили спеціальною рідиною, щоб нічого не заповзло. Потім упорядкували костюми, зброю.

Узагалі, маскування – ціла наука, за це добряче ганяли в школі. Основна мета – не виділятись. У природі немає різких, правильних ліній, надто гострих кутів. Потрібно розмити обриси, вписатися в конкретне місце.

Старалися як могли. Через годину шеф огляне всі позиції й дасть чортів, якщо відразу помітить «секрет». Єдине – не стали мінувати позицію, тут ганяє до чорта тварин, можуть наробити зайвого шуму.

Чекали повірки. Тоні жував батончик, я тягнув воду з кемелбека[83]. Цікава ящірка чкурнула перед стволом, зупинилась, повела блискучими очицями. Я ворухнув гвинтівкою – ящірка рвонула далі, кумедно закидаючи тоненькі лапки. Хилило на сон. По дорозі зрідка торохтіли авто, страшенно перехиляючись на ямах. Раптом захрипіла рація.

– «Браво», я «Альфа», перевірка.

– «Альфо», я «Браво», позицію зайняли, ведемо спостереження.

Ефір якийсь час хрипів, наче дихачка курця.

– «Браво»,