Green Card - Володимир Кошелюк

– Прибийте її! Треба глянути, що воно.

Поки двоє намагалися уколошкати змію, ми зайнялись укушеним. Розпанахали холошу, дістали сироватки. Лишилося чекати. Зненацька шваркнув постріл. За мить Лінч цуприкував щось схоже на обрубок шланга.

– Не давала підійти, сука. Прийшлось валить.

– Мать її. Що воно таке?

– Гримучник.

– Коли.

Беркс блював. Його вивертало й трясло. Ми мали польові ноші. Беркса вложили, міцно прив’язали. Двоє схопились за ручки. Вперед! Паскудство – до точки не дійшли, а вже тягнемо ноші. Матюкаючись, відпльовуючись, рвонули вперед.

Дістались точки майже вчасно. Там валялись важезні манекени. Інструктор-спостерігач глипнув на пораненого, щось записав і махнув рукою – бігом! Незавантаженим лишився тільки один з нас.

Проте через три милі на наступній контрольній точці йому накинули колоду з написом «Patiently suffer, suffer patiently»[80].

Ми блювали, спотикались. Беркс марив, щось викрикував й силкувався встати. Небокрай почервонів, розливаючи хвилі гарячої крові. По карті лишалось дві милі. Я петляв попереду, ноги жили окремо від тіла. Манекен розтер шкіру до крові, і рана пекла, наче туди насипали жару. Серце билось по ребрах, діставало шлунка й горлянки. Тьмяна пелена заслала зір. Руки тремтіли, карта ходила ходором, ледве вдавалося звіритись з орієнтирами. Хтось надривно хрипів, наче шкапа. Я не озирався. Не дай Боже впасти – від землі ніяка сила не відірве.

Ще схил. Ліземо. Обдираючи пальці, збиваючи нігті. Кров мішається з порохом, землею, обліплює руки бурою кіркою. Зійшло сонце. Гарячий вітер дихає в лице, забиває ніздрі, палить шкіру. Десь злетіла панама, і шкіра на голові наче тріскається під палючим сонцем. Рачки, підтягуючи манекен, виповзаю на верхівку. Купка інструкторів. Балачки, сміх. Тягну хлопців. Хапаю за руки, підтягую. Вони хриплять, конають, але лізуть далі. Хто вибрався, допомагає іншим. Насилу вицуприкували ноші. Беркс лежить із заплющеними очима, губи потріскались, крились білуватою кіркою. Хоч би не вмер…

Стоїмо в шерензі. Я доповідаю. Шеф слухає. Далі дістає «tooth hog»[81]. Власне, це куля з дірочкою на шнурку. Для нас – мало не Медаль Конгресу. Куля жовта, лискуча. Проводжу пальцями по гладенькій бочині. Невже все?

Санітарний вертоліт забирає Беркса.

Ми лежимо покотом під невеликим навісом. Чекаємо транспорт. Навколо пусті пляшки. Води виглушили за цілу роту. Дехто жує вітамінні батончики. Я теж спробував, але вивернуло до дна. В роті гірко, ніякою водою не зап’єш.

Балачок немає. В хлопців тільки очі блищать. За цю ніч схудли, наче за місяць голодування. Штани теліпаються, як на кілку, руки – палички. Губи потріскались й кровоточать. На спині натер справжню рану, а піт її роз’їв. Але все загоїться. Головне – добігли.

Я перебирав свастя, тулив до тіла. Срібна плетінка така прохолодна, що той холодок розтікається по всенькому тілі. Сюрчать цвіркуни, десь далеко кричить птах. Почався новий день.

Барак снайперів стоїть окремо. Такий же чепурний, з гарненькими доглянутими кімнатами. Я попрощався з Робом, з хлопцями, добряче розколошкавши декілька барів у Сан-Дієго. Шкода, але нічого не вдієш.

Оселився я зі своїм навідником, жвавим мексиканцем Тоні. Його батьки років п’ять як отримали громадянство, тож він знав, що таке заробляти на шмат хліба. Тоні сухий і маленький, як жук. У взводі служить рік. Ми швидко порозумілися. Тоні з Аризони. Такий самий сільський хлопець, як і я. Спочатку ми ще перетинались із Робом, із хлопцями з юніта, збирались на подвір’ї бараків. Але поступово ці контакти звелись до пари дзвінків та повідомлень на місяць. Життя змінилося.

У взводі мене прийняли добре. Звичайно, не обійшлося без флотських підколів. Але так було з усіма новачками. Снайперський юніт досить закритий, тут люди служать не один рік і бували в бувальцях. Часто дуже небезпечних. У товаришеві потрібно впевнитись на всі сто. А раптом зірветься?

Одне діло строчити разом з усіма, інше – вбити конкретну людину. Тому «молодого» випробовують – чи не бундючний або психований. Як поведеться, якщо зв’язати шнурки, а тут тривога? До речі, винятків тут ні для кого, навіть для офіцерів, немає. Прийшов, значить молодий. Терпи.

Я знав порядок й не ображався, навіть коли хтось наложив мені в наплічник каменюк. Після маршу спокійно викинув брили, що потягли б кілограмів на десять, а то й більше. На стрільбище їздили автобусом. Зрозуміло, за кермом завжди я. І ще багато таких дрібних моментів, які треба просто пережити.

Остаточно прийняли мене після короткого відрядження в Колумбію. Нас підняли по тривозі й погрузили в літак. Чотири години – й потрапили в справжнє пекло. Вивантажились на військовій базі. Тільки-но зійшли на землю, як тіло покрилося потом. Повітря наче в парнику. Нас шестеро, три снайперські групи. Два сержанти, три капрали і я.

Під маскою все тече. Трохи легше в офісі. Набився повен зал. Усі міцні мужики в тактичному спорядженні. Жодних розпізнавальних знаків, тільки на футболках і бейсболках літери – DEA1. Ніхто не звертав уваги на наші закриті морди.

Усі розсілися. Слово взяв підстаркуватий дядько з кострубатим волоссям і добрячим черевом. Дзумкотів проектор, на екрані змінювались фото якихось бандюків. Дядько тицяв указкою в карту, окреслював позиції та маршрути. Мужики гуділи, деколи зводилась рука.

DEA (Drug Enforcement Administration) – Управління боротьби з наркотиками, агентство у складі Міністерства юстиції США. У повноваження агентства входить не лише контроль обігу наркотиків усередині країни, але й припинення виробництва цих речовин в іноземних державах.

Спочатку я напружився. Потім тихо запанікував. Ні чорта не ясно, щось розказує, всі кивають, ми сидимо ззаду, наче дебіли. Крадькома глянув на шефа, той схилився на руки й відверто позіхав. Диви, і в ус не дме! Я ж крутився, наче на сковороді.

Минуло з півгодини. Дядько договорив, зал зашумів – люди розходились. Я знов глянув на шефа – той сидить, наче вкопаний. Нарешті лишився спікер й ще кілька людей – видно, начальство.

– Сідайте ближче, джентльмени.

Шеф пересів на перший ряд. За ним потяглися й ми.

– Я радий, що Корпус люб’язно погодився допомогти. Джентльмени, у вас дуже відповідальне завдання – прикрити нашу групу і в жодному разі не дозволити втекти ось цьому персонажеві.

На екран вискочило змазане фото. Бронзова шкіра, чорне, аж синє волосся, широкий ніс.

– Хто це – неважливо. Він буде в кортежі, синій пікап «Форд». Живим вислизнуть не повинен. Охоронців валіть. Ось ці