Green Card - Володимир Кошелюк

– Добре. А своєї мови навчиш?

– Легко.

Здається, знайшли зайняття. Нас поки не зачіпали, давали воду, кидали об’їдки. Бен терпляче вчив мене. Мова дивовижна. Надзвичайно складна, але захоплива. Спочатку він називав слова, я їх повторював, далі ми складали речення. Так само вчили й українську.

За тиждень Бен уже міг привітатись, сказати, як його звати, хто він і звідки. Я таким похвалитись не міг. Чудернацькі звороти, слова з різною інтонацією давались мені важко, проте я не відступав. Через місяць чи десь так, якщо вірити нашому настінному календарю, ми вже могли трішки поговорити на рідних мовах.

Дивовижне відчуття. Уперше за два роки чути українські слова, хоча й смішно вимовлені, приємно. Покарьожене, з каліченою вимовою, але своє.

Так і кантувались. Що далі – невідомо. Переговори вести ніхто не буде. Пропав безвісти, ото й усе. Тікати неможливо. З ями не вилізти, ми самі слабкі, як новонароджені кошенята, і хто знає – куди йти. Лишалось чекати.

Якось, коли сонце майже залило зіндан вогнем і ми тулились до стін, гримнула ляда. Спустили драбину, наказали підніматись. Обдираючи коліна, хекаючи, ми з Беном видобулись нагору.

Троє бандюг погнали нас уперед. Надто близько не підходили – від нас несло, як з відстійника. Вигнали посеред кишлаку на просторий майданчик. Сонце сліпило – ледве очі не вилазили. Позаду хрипів Бен.

О, старі знайомі – очкастий перемовляється з сутулим старим дідуганом.

У пилюзі наші манатки. Кивають – одягайтеся. Подертий, скривавлений армійський камуфляж. Що за чортівня? Натягаємо дрантя. Наперед виходить кругломордий з м’яким черевом. «У руках японська цифрова відеокамера. Має такий дикий вигляд, ніби комп’ютер у хижі папуасів.

Зібралась добряча юрба. Більшість – озброєні чоловіки. Декілька разів з вікна чи дверей ближчої хижі визирала жіноча голова, проте швидко ховалась.

Усюдисущі хлопчаки крутились поряд, намагаючись дістати ногою або шпурнути камінця. Аж поки похмурий таліб щось не гаркнув, і малі здиміли.

Нас знімають. Підсічка. З розмаху падаємо на коліна. Неквапом, граючись блискучим лезом, підходить дебелий бородач. Міцні зуби щирить в усмішці, ствол калаша хляпає по нозі. Зрозуміло – різатимуть голови.

На півдорозі муслім спиняється, ніби вагаючись – до кого ж підійти, кого вибрати? Знущається, ушльопок. Відчуваю зрадливу дріж, смердючий піт заливає вид. Поряд відхекується Бен.

Таліб навпроти, оператор збоку. Ясно, хоче розважитись. Тоненьке жало за міліметр від ока. Шпаркий біль, лезо ковзнуло по щоці – гаряча річечка майнула вниз, затекла у вухо. Різун гикнув, вищирив широкі зуби. Підчепив лезом свастя й намірився рвонути.

Я втупився йому в очі. Груди розпирало від безсилля й люті. Ох, вирватися б зараз, зубами гризти цих скотів, до горлянки дістатися, облитися кров’ю – й видушити цей гадючник… На думку спала молитва, що бабця навчила дуже давно й заставляла проказувати кожного дня, як малим у лікарні лежав:

«Боги мої, поможіть і укріпіть мене, і захистіть від усього злого й недоброго. Дайте духу й сили. І ти Роде, і ти Свароже, і ти Дажбоже, і ти Велесе, і ти Перуне, і ти Ладо, і ти Ярило, і ти Купало – поможіть! Прапредку мій, вовче, поможи! Укріпи тіло і кров свою!»

Незчувся, як почав вимовляти, викрикувати слова, не спускаючи очей з ката. Той шарпнувся, хотів зайти за спину, але поточився й раптом гепнувся в пилюгу. З горлянки бурхнула крівля, очі полізли з орбіт. Таліб смикався, підгинав ноги, вигинався дугою, бився головою об суху глину. Нарешті затих, подригуючи ногою. Майдан онімів. Таліби з жахом дивилися на нас. І враз, наче повітря вибухнуло:

– Шайтан! Шайтан!

Мусліми відвертались, намагаючись не дивитись в очі. Дехто дрижачими руками обмотував лице брудним ганчір’ям. Протяжно завив пес, далі ще один – увесь кишлак потонув у лементі. Мене колотило й кидало. Бен тільки очима лупав.

– Що ти зробив?

– Нічого.

– Закляв таліба?

– Який т-там з-закляв… Молитву проказав, і все.

Між тим бородатих наче вітром здуло. Куди вони зслизли – хрін зна. Я піднявся з колін. Руки затекли, шорстка мотузка різала по живому. Таліб затих, тільки широка темна калюжа розпливлась у пилюзі. Поряд валявся широкий клинок.

Помарудившись, я насилу підрізав пута, добряче почикав руку. Потім поміг Бенові. На кисті лишились глибокі кров’яні борозни. Але то нічого. Підібрав «калаша», перевірив магазин – повний. Бен витяг пістолет – важкий, з довгим стволом «стєчкін».

Обшмонавши бородатого, знайшли флягу й напились. Що тепер? Ноги все ще трусилися, п’ять кроків – і сідай на передих. Хотілося якнайшвидше чкурнути з цього смердючого стійбища, та ноги не тримали.

Похитуючись і підшкандибуючи, поплелись у холодок. У руці – гранчаста Ф1, яку я зняв з талібової підперізки. Хай там як, але зарізати себе як барана вже не дамся.

Минуло з півгодини. Кишлак онімів. Никали обдерті кози, пощипуючи якісь колючки, та десь глухо мукнула корова. Раптом лемент – із-за крайньої халупи вивалюються мусліми, а попереду підскакує, падає, корчиться, розмахує засмальцьованим рам’ям маленький чоловічок.

– Дервіш! Дервіш!

Я зсунув запобіжник. Здохну, то хоч візьму трійко бороданів із собою на той світ. Але ті спинились метрів за п’ять.

Чоловічок, викидаючи чудернацькі колінця, не спинявся ні на мить. Сплутана, обпльована борода з крихтами їжі. Довге волосся, наче помащене олією, під лахміттям виблискує сухоребре тіло.

Спинився за крок. Блискучі очі із широченними зіницями. Дивиться, перехиливши голову, як собака.

Я теж не змигну. Враз дістаю свастя й тикаю йому межи очі. Той сахнувся, як від головешки. Впав на зад і, підпихаючись руками та п’ятами, поповз до своїх.

Щось швиденько залопотів старому, тицяючи пучкою. Той слухав, зсунувши кущасті брови, смикаючи кінець бороди. Ми сиділи мовчки. В Бена побіліли кісточки, з кулака виглядав круглий запал. Я опустив ствол, пильную – що буде.

Юродивий заскавулів і попер геть, гатячи себе по голові, смикаючи за чуба. Мусліми щось заджеркотіли, остерігаючись дивитись у наш бік. Старий мовчав, смикаючи бороду.

– Чого вони?

– Хіба поймеш? Гірше, чим намагалися, не зроблять. Почнуть бикувать – кидай гранату й гати по натовпу.

Нарешті спромоглися. Старий виступив наперед – щось крикнув. Потім замахав рукою, наче вітряк. Проганяють, чи як?

– Ходімо, поки вітер без сучків.

– В спину не дадуть?

– Якби хотіли замочить, положили б відразу.

– Давай хоч води наберемо.

Таліби тільки кліпали. Бен узяв флягу й неквапом набрав води з облупленої криниці. Швиденько ковиляючи, ми забралися з кишлака. Нас проводжали похмурим мовчанням.

На голому адреналіні йшли години три. Запасливий Бен