Green Card - Володимир Кошелюк

– Чого застигли? Зібрати зброю! На базу, бігом!

Хилитає, тріщить голова. Випиваю літр води й сідаю чистити гвинтівку. В очах двоїться, від запаху мастила вперше нудить. Поряд крекчуть хлопці. Тягне таким «амбре», хоч сокиру вішай.

Стріляти – це тільки півсправи. Вчимось помічати дрібниці, запам’ятовувати купу речей й інформації. Інструктор розкладає на столі двадцять чотири предмети, дає хвилину. Потім накриває все тканиною. За дві хвилини потрібно відтворити композицію. Чим точніше, тим краще. Усе записується в особисту картку.

Потім – «граємось». На здоровенному полі з висхлою травою заховано десять речей. Знайдеш сім – тест пройшов. Удивляюсь в окуляр. На плаский камінчик вискочила вертка ящірка. Смикнула хвостом й шухнула в гущавину. Ага, є. Карта, стоїть сторчма.

Це вже сім.

Трава шумить. Переплетені стебла шелестять, гостре листя, наче леза. Земля сухуща, напечена. Дрібненька пилюга забиває ніздрі. Мураші. Ліву ногу ніби приском обсипали. Скажена мілюзга заповзла через штанину й катує, як хоче. Тільки смикнутись не можна.

Ген там сидять два інструктори й видивляються, чи не ворухнеться де бур’ян. А як помітять, висилають «вокера». Той обережненько простує з довгою білою палюгою. Направляють його по рації. «Вокер» не повинен говорити – бачить курсанта чи ні. От як тільки сам знайде «гніздо» – тест провалений. Тоді все, на базу.

Я лізу. Помале-е-есеньку суну по твердющій землі… Вже годину. Може, більше. Маскувальний костюм парить, піт хлющить, як зі свині. Добре, що по запаху не шукають, бо всі мухи мої. Суну по сантиметру, щоб жодна травинка не колихнулась. Пройти всього триста ярдів. На своїх двох – це пару хвилин. А повзком…

Трошки проліз й лежу, наслухаюсь. Хрусь! Запалили, сука… Уткнув голову в землю, не дихаю. Щось протупотіло за метр. Лежу й не ворушусь. Серце гепає, стукіт чути ніби на кілометр. Тихенько вдихнув – полин! Такий, як у нас. Наглий спогад обпік ізсередини – з бабусею припасаємо Куклу, в холодку, під Магурою, сюркотить джерельце.

«Сіль тобі в очі, сіль тобі в очі, сіль тобі в очі…»

Повторюю про себе, втискаюсь у землю. Так баба вчила, щоб відвернути погану людину. Може, врятує.

Наважуюсь бликнути одним оком. Крізь переплетені стебла маскування, за п’ять метрів, – обдертий носак черевика прим’яв стебла. Стоїть, паскуда! В цю хвилину я відчуваю просто скажену ненависть до інструктора.

Трава шелеснула – черевик зник. Трошки полежав й простягнув руку, далі ногу. Сантиметр за сантиметром.

Я повзу. Контрольна точка. Постріл. Тут починається найважче. Засічуть чи не засічуть? Якщо ні – піднімуть табличку з літерами. Удивляюсь назад. Піт заливає очі, весь одяг просяк. Якби повз по асфальту, лишив би позаду мокрий слід. У приціл добре видно двох інструкторів. Сидять у кузові «Хамві» під тентом, щось балакають. А це що? Білі таблички, на одній літери «PL», на іншій – «ET». Тест складено.

Перевертаюсь на спину, скидаю маскувальний каптур. Сонце сушить лице, стягує шкіру. Я пройшов, пройшов, пройшов…

Нас лишилось двадцять три. Хтось не пройшов тести, хтось сам пішов, не витримавши скаженого ритму. Їх не шкода. Просто ця робота не для всіх. Краще хай ідуть зараз, ніж підведуть на «передку».

Коли дивлюсь у люстерко, бачу біля очей дрібненькі зморшки, лоб перетяли паралельні лінії. Виступили вилиці, блискотять очі. Тренуюсь увесь час. Якщо не вчу балістичні таблиці, то розбираюсь з навігаційними приладами, GPS. Інструктор аж рота роззявив, коли я запитав про топографічні карти.

– Умієш користуватися?

– Визначу прямокутні й географічні координати, пройду за азимутом.

– Ану йди сюди!

Шеф дістав карту. Тицьнув пальцем у горб біля болота.

– Опиши місцевість.

– Горб, висота п’ятдесят футів. На північний схід болото, далі буш.

– Проклади маршрут звідси сюди!

Я проклав. Шеф ще трохи поганяв мене по умовних знаках. Визначали координати й азимути. Справився. Навколо скупчились хлопці й тільки очима лупали. Шеф щось почеркав у блокноті й розпустив хлопців на перерву.

Жити на межі можливостей день і ніч мало хто витримає. А ми жили. В кожного свій край. Хто доходив – ішов геть. Прозріваю із себе. Бруд, спека, сморід, біль – усе до лампочки. Стало цікаво, що ж таки доб’є мій стріпаний організм. У якийсь момент накочувала така апатія – взяв би й плюнув на все. Проте згадував Ніка, бабусю Марі, своїх. Брала злість. Піду – значить усе марно. Лишалось зціпити зуби.

Повітря тремтіло. Жарке марево дріботіло, розливалось рідким металом. Попереду ряд мішеней. Відстань різна. Навідник раз-пораз облизує зашерхлі губи. Для нього теж тест.

Попадання з першого разу – десять балів, з другого – вісім, з третього – нуль. Прохідний – вісімдесят вісім балів. Хто не візьме – на вихід. Інструктори сидять позаду й одразу кажуть результат. Ось на рубежі піднявся подертий червоний прапорець – пора. Я не задумувався, що треба затримати дихання, плавно натискати на спуск. Навідник говорив відстань, я брав поправку й стріляв. На п’ятій мішені схибив. Головне – не думати про бали. Почнеш рахувати – пропав.

«Щока» на прикладі мокра й слизька. Відчуваю – піт повзе по спині, затікає в штани. Серце гатить, наче дурне. Але я стріляю. Відстань. Поправка, якщо треба, легенький поштовх у плече. Десятий постріл. Гільза дзенькнула по камінчику. Навідник видивляється мішені, шепотить, загинає пальці. Рахує. Бо якщо я не пройшов, то й він за бортом. Нарешті білий прапор. Оголошують результати. Дев’яносто.

Мучитись далі.

Глупа ніч. Щось стрекоче в траві. Від прохолоди тіло вкрилось сиротами. Тремтить під коліном, футболка прилипла до спини. Карячконогий шеф надає ввідну:

– Група снайперів потрапила в засідку. Багато поранених. Ваша ціль – точка «Браво». Треба забрати звідти своїх. У лідера загону карта. Бігом!

У повній викладці, з гвинтівками. «Нічників» не дали. На лобі совається ліхтарик, розбиваючи тьму коротким променем. Маршрут – двадцять миль. Але назад прийдеться пертися з манекенами, по дев’яносто кіло кожний. Їх три чи чотири, а нас дванадцять. Якщо допремо – випускний іспит складений. Якщо ні…

Колючі гілки стьобають по лицю, руках, грудях. Невже не туди завів? Від однієї думки обливаюсь потом, хоча вже вся вода повинна лишити тіло. Ні, таки правильно… Ось цей херовий гайок. Бігом!

З гори на гору, з гори на гору. Суха трава лущить, обплутує ноги. Ми біжимо слід у слід. Майже не переходимо на крок. Деколи бликають зелені світляки – койоти протяжно кихкотять услід.

Беркс наступив на