Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
Дзвонили дзвони Михайлівського. Керував обороною Майдану зі сцени Зарубій, співала гімн України Руслана і не здався без бою Вакарчук у запису. Саша молилася і крутила головою: «Де ж ви, де, мої любі кияни? Невже ви не прийдете, невже зрадите…» Аж раптом у якийсь момент гірка від Жовтневого палацу наповнилася людьми, які буквально котилися вниз. І вмить стежка, що вела з гори, перетворилася на мурашиний ланцюг – люди йшли і йшли, вони не закінчувались. Нічого не питаючи, вони приставали до рядів у помаранчевих касках, змінювали тих, хто вибився із сил. Саша побачила, як зніяковіло закрутили головами «беркути», роздивляючись юрбу людей, що прибувала і прибувала. Очевидно, такий поворот подій не входив до їхнього плану, бо всі мусили бачити, що тут відбувається, мусили, навпаки, злякатися і втекти, але аж ніяк – не зібратися посеред ночі і пішки йти до Майдану з Русановки, Нівок чи Оболоні. Такий хід ніяк не вкладався в голови правоохоронців, які вибудовували стратегії, виходячи із власної психології і психології своїх підлеглих. Вони явно були збентежені.
«Тепер – перемога!» – зраділа Саша.
Але «Беркут», хоч і трохи вибитий із колії, і не думав йти. «Космонавти» стояли, попри все, стояли і штовхали, коли вже стало зовсім зрозуміло, що ніхто не побіжить, що розрахунок на слабкість і боягузтво людей провалився, що ці люди на Майдані можуть і будуть стояти до кінця, бо не для того вони сюди вийшли, щоб ганебно втекти. І цих людей з кожною хвилиною тільки більшає, коли збільшується на них тиск, а не навпаки.
Чим ближче був ранок, тим більше прибувало людей. Коли зовсім розвиднілось, Майдан вже геть заповнився, і «Беркут» наче поволі почав відступати. Саша, змерзла і голодна, зайшла в прес-центр трохи перепочити і випити чаю, зарядити мобільний. Раптом на екрані побачила, як автобус із «Беркутом» під’їхав до Київради, звідти висипали «космонавти», і у присутності щонайменше тридцяти тисяч людей навіщось розпочали штурм. За кільки хвилин Саша вже стояла поруч із автобусом і відганяла якихось підлітків, які намагалися чи то підпалити, чи то кинути петарди під задні колеса. «Беркути» ліниво штовхали масивні двері Київради – насправді, без жодних шансів їх відкрити, зате, як відмітила Саша, все це знімала купа різноманітних каналів телебачення, і скрізь по телеканалах ця подія пройде як «героїчна оборона «волелюбцями» Київради», хоча що героїчного в тому, щоб полити сонних «космонавтів» водою зі шлангу з другого поверху, Саша не розуміла. Зате розуміла інше – нелогічність багатьох подій, що відбувалися тієї ночі.
Останнім драматичним сюжетом для неї став автобус вевешників на Прорізній, що оточили тільки-но прибулі розлючені кияни. Якби не майданівці, що витримали тут всю ніч, тих строковиків розірвали б на шматки.
– Де ви їх взяли? – крикнула Саша комусь в помаранчевій касці, вважай, своєму брату по крові.
– Та хтозна. Цих молодих привезли хвилин десять тому, вивели з автобуса і кинули прямо під натовп… – відповів розгублено той.
Саша виришила, раз вона вже тут, пройтись вище по Прорізній, подивитися, що відбувається на перехрестях, і побачила, напевне, одну з найяскравіших картин, що довелося досі бачити – назустріч їй ішли десятки, сотні чоловіків зі стиснутими кулаками і рішучими обличчями. Ті чоловіки поспішали на допомогу. Без сумніву, багато з них залишиться на Майдані, який сьогодні переміг. Переміг тому, що не злякався. Саша зітхнула. Тільки зараз вона зрозуміла, як довго не спала і не їла.
18
Деякий час після початку Майдану Хазяїн перебував у певній прострації: він ніяк не міг зрозуміти, яким чином в один момент ситуація вислизнула з-під контролю. Не встигав він прийняти рішення щодо якоїсь події, як відбувалося щось таке, що перекреслювало і саму подію, і рішення. Від кураторів надходили вказівки, що також мало могли вплинути на ситуацію. Напевне, гірше він почувався тільки тоді, коли на нього напав вінок біля Вічного вогню. Саме таке відчуття безпорадності і приреченості жертви, яке хотілося терміново скинути з себе або струсити, наче пес струшує з шерсті воду. А для цього кращих ліків, ніж полювання, не існувало – там сам береш зброю до рук і стаєш мисливцем, натомість жертва безнадійно намагається врятуватися. Ти стріляєш – і проблему вирішено. Всього один-два постріли, кілька секунд…
Того ранку Хазяїн прокинувся рано. Потягнувся, поклав руку на теплу дупу Оленки, прислухався до власних відчуттів – зазвичай він любив це діло саме зранку, відчував в собі бажання і силу, аж раптом за вікном крикнув ворон. Або ворона – він не розрізняв їх за голосами. Хазяїн здригнувся, прибрав руку, різко, аж запаморочилося в голові, сів на ліжку. Серце закалатало, тиск, очевидно, вмить підвищився.
– Що там? – пробормотала спросоння Оленка. Її світле свіже волосся розкидалося по подушці. – Лягай! – І крізь сон змовницьки посміхнулася.
Хазяїн сковтнув слину. В ці місяці він переживав із цією прекрасною жінкою справжній особистий ренесанс. Він міг все – і навіть більше, ніколи навіть і не думав, що готовий на таке, що таке можливо без медичних препаратів і всякої такої іншої лабуди, яку інколи підсовував йому лікар для підтримання форми, що в серці ще може ворушитися якесь почуття до жінки. Аж раптом… таке бажання, навіть примарні ознаки ніжності. І він здався, ризикнув родинними стосунками, відсунув далеко вбік дружину, яку не кохав уже давно, та й чи кохав колись взагалі? Напевно ж, що так. Єдине, що турбувало – син. Як той сприйме? Все начебто обійшлося, і, зрештою, ніщо не заважало тепер його бажанню володіти цим тілом, цією жінкою. Але зараз він не відчував нічого, окрім холоду десь у животі. Страх. Страх знову повернувся, він знову боявся – смерті, темноти, що наступає за нею, невідомості, провалля. І жодна поїздка на гору Афон не могла владнати і намовити його душу до думки про безсмертя. Тлін. Тільки тлін – більше нічого, хай як він не намагався вірити в щось інше.
Вчора вдень разом із сином, якого називали Дантистом через його першу спеціальність, яку він отримав ще на світанку татового сходження, Збруєвим і Шевцовим він аналізував ситуацію, що склалася в країні. На дошці, де ще кілька місяців тому все було ясно і зрозуміло – є білі і
