Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
Проте Саша знала, чого прагнула, тому була морально готова до такого перебігу подій, що розвивалися неймовірно швидко і не залишали можливості для спостерігання чи довгих роздумів. Вона тримала ніс за вітром і знайшла куди себе приложити – прибилася до «Автомайдану», що стрімко на якийсь період став головною рушійною силою Майдану, його головним ньюсмейкером. Бо насправді важко творити новини, коли ти днями і ночами стоїш на одному місці. Зате коли ти мобільний, коли ти на колесах – і можеш за годину-другу доїхати до маєтку можновладця і щось там покричати під парканом на камеру – таке журналісти люблять, хоча сенсу в таких діях, звісно, ніякого, хіба що підтримати морально тих, хто стоїть днями і ночами, повеселити себе, красивих, та полякати родичів своїми сміливими пригодами.
«Автомайдан» нагадував легку кінноту, що вискакувала з засідки і несподівано завдавала удару, тоді як Майдан видавався фортецею в облозі. «Автомайдан» мав кількох лідерів – в основному, досить заможних молодих людей на крутих тачках, траплялися серед них і діти відомих політиків, отже, як і серед політиків, там точилися тривалі суперечки, але Саша дізнавалася про якісь протиріччя через десяті руки – вона до групи лідерів, звісно, не входила і входити не могла, проте із завзятістю їздила на власній машині на акції і підтримувала будь-які ненормальні, на перший, здається, погляд, ідеї. Група, до якої входила Саша, зустрічалася в східному кафе біля мосту Патона, там, де вони частенько перетиналися тієї осені, ще до Майдану, з Ігорем та Славком.
«Автомайдан» відвідував маєтки можновладців, демонструючи народу високі паркани і димоходи, що стирчали над дахами, ймовірно, дуже великих будинків. Більше там нічого побачити було неможливо, тож задовольнялися тим, що писали на парканах різні слова. Таке дрібне хуліганство веселило всіх страшенно, але до перемоги аж ніяк не наближало. Тому Саша жила своєю ідеєю, більш того, вважала, що саме зараз і настав підходящий час ударити в найболючише місце – у Міжріччя. Саме там заховане те яйце, в якому лежить голка – смерть Хазяїна. Треба брати Міжріччя в облогу, ставити там наметове містечко, всіляко привертати увагу суспільства до маєтку, тим самим не даючи жодної миті спокою і відпочинку. Примусити Хазяїна жити в напрузі, нехай уже починає боятися, відчуває їх гарячий подих поруч…
У неділю, восьмого грудня, масовий мітинг протесту в центрі Києва ввечері завершився тим, що мітингувальники звалили пам’ятник Володимиру Леніну. В цей історичний момент Саша перебувала десь на Лютеранській, але чутка про скидання «вождя всіх знедолених та пригнічених» розлетілася по людях миттєво. Саша відчула неймовірну радість – кат, що перетворив одну шосту частини землі на концентраційний табір, нарешті впав і був розтрощений. І так мало статися вже давно, насправді, як тільки країна отримала незалежність, перше, що потрібно було зробити – декомунізувати і десовєтизувати її. Шлях до справжньої свободи мав починатися з речей глибоко символічних. Але так тоді не сталося. І от тепер це зробив Майдан. Проте Саша бачила і чула поруч іншу реакцію – пересічних людей, що підтримували Майдан, що повстали нарівні з радикально налаштованими: дарма, не потрібно було чипати, наша мета – відставка уряду, а не руйнування пам’ятників і т. ін.
Ленін, навіть кам’яний, навіть скинутий з постаменту, вніс певний розкол у ряди майданівців, якщо, звісно, за майданівців приймати всіх, хто підтримував протест тими силами, які мав: продуктами, присутністю на мітингах тощо.
А потім прийшла ніч з одинадцятого на дванадцяте грудня – найдовша і досі ніч у житті Саші – тому що була по-справжньому перша ніч жахів. Далі траплялися й інші ночі, навіть більш криваві, але ця, груднева, врізалася в підсвідомість і, наче зубило каменяра, вирізьбила контури найближчих трьох років для країни. Кожного вечора Майданом ходили чутки, що от саме сьогодні і будуть розганяти, бо хтось чув, хтось казав, хтось знає, у когось кум, у когось сват, а то і брат у «беркутах», що вже виїхали на розгін. Але нічого не відбувалося, ніч проходила спокійно, однак наступного вечора розмови про розгін виникали знову, і новенькі майданівці, ті, хто прибув сьогодні-вчора, напружувалися, стискали міцно бити в руках, а ті, хто відстояв тут тиждень і більше, тільки посміхалися.
Саша вже вляглася на свою ковдру в прес-центрі, поляки звично щось монтували, клопотали над репортажами, щось записували, аж раптом її наче підкинуло – вона побачила, як на моніторі Інститутською вниз рухалися колони «космонавтів», тобто вевешників і «беркутів» у закритих шоломах. Їх йшло настільки багато, що важко було повірити, що це відбувається насправді. І тут же прес-центр облетіла звістка, що почався штурм, і всіх журналістів наче змило цунамі. Саша висмикнула з зарядки телефон і рвонула за ними. На вулиці стояв мороз, градусів десять-одинадцять. У світлі ліхтарів маси людей з обох боків, блиск шоломів правоохоронців, барикада на Інститутській, намети серед майдану Незалежності видавалися ірреалістичною картиною. Зі сцени гучно говорила Руслана, закликала всіх чоловіків стати до лав оборони, а жінок – відійти до сцени і згуртуватися там. Саша глянула в напрямку Європейської площі – там теж шеренгою стояли «беркути». З юрби майданівців, що гуртувалися до оборони, вона почула, що зараз, напевне, «космонавти» підуть на штурм і що дальні барикади вже захоплені і розібрані. Насправді там від початку чергувало вкрай мало людей, швидше, ті пікети виконували роль сигнальних, тож навряд чи хто сподівався, що в разі небезпеки вони протримаються довго. Саша побігла на Інститутську, застрибнула на парапет праворуч – перед її очами відкрилася неймовірна картина: безкінечні ряди «Беркута» і вевешників, що стояли довгими колонами. Вони стояли, наче військо Саурона, і чекали на команду.
Зі сцени говорила Руслана. Її голос також видавався сюрреалістичним, зрештою, як і те, що вона казала, співачка говорила про те, що ніхто не посміє в центрі європейської столиці вчинити насилля, що з нами зараз вся країна і весь цивілізований світ, і що
