Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль

дивною. Перед барикадою, що захищала вхід у будинок, у металеву бочку щосили лупив палицею товстий «правосек» у балаклаві. В кількох метрах від нього стояли, поклавши руку на плече товариша, що стояв попереду, «беркути». Вони нічого не робили, стояли і все, інколи позираючи на «правосеків». У принципі, за півгодини «беркути», якби захотіли, могли легко прорватися всередину будівлі, тим більше, Саша добре це роздивилася за тиждень перебування в прес-центрі, Будинок профспілок у цей час можна було захоплювати з заднього двору – розбити велике вікно й увірватися всередину, для спецназу такий штурм не видавався б чимось надзвичайним, беручи до уваги, що озброєні люди всередині якщо й знаходилися, то дуже в незначній кількості. За картиною «Стояння «Беркута» біля входу в Будинок профспілок», окрім Саші, спостерігало дві досить відомі особи – екс-міністр оборони, а тепер нардеп Грицаценко і той самий журналіст Карім Абдула, з заклику якого в соціальній мережі, як потім скажуть, і розпочався Майдан.

На невеличкому металевому паркані праворуч біля входу в Будинок профспілок Саша помітила оператора «Канала 24», що знімав згори, як «Беркут» поволі тіснить майданівців, як падають і тріщать намети. Вона зіскочила поруч – і тут їй відкрилася зовсім інша картина. За спинами тих, хто тримав оборону, вона побачила достатньо багато людей із травмами різної тяжкості. В одного – пробита голова, в інших – зламана рука або нога, кілька людей лежали в неприродних позах, когось перекладали на ноші люди з білими пов’язками на рукавах – парамедики.

– Що з ними? – підскочила Саша туди із запитанням. – Допомога потрібна?

– Хребет. Важкі травми… – відповів сивочолий чоловік із сумними очима. – Якщо ходитимуть, вважай, пощастило.

Видовище скалічених майданівців – переважно то були молоді хлопці років до двадцяти, її шокувало. Тобто, значить, це все – не жарти, і перша кров уже пролилася, і як розвиватимуться події далі, нескладно здогадатися… Їй стало страшно, перший раз за цю жахливу ніч. За першу ніч, яка продемонструвала, що боротьба точитимиться жорстока, і жертви нікого не зупинять. Чи розуміли це люди, що, попри все, опиралися зараз «Беркуту», опиралися Хазяїну, «сім’ї», опиралися загарбанню своєї країни?

Саша побігла подивитись, що відбувається на Інститутській. По дорозі побачила на руїнах барикади на Хрещатику самотню фігуру у спортивній шапці, куртці, спортивних штанях і кросівках. Чоловік стояв, широко роззставивши ноги, схожий на заспаного маленького ведмедика, і спочатку їй здалося, що він керує «Беркутом». Саша підійшла ближче і впізнала чоловіка – то був відомий соратник екс-президента Пасічника, а тепер соратник Хазяїна, а коли роздивилася обличчя, то зрозуміла, що нардеп щиро співчуває тим, хто стоїть біля сцени. Співчуває, бо знає, чим за кілька годин це протистояння може завершитись. Однак він просто стояв, нічого не робив і не говорив. То був Парцванія.

Далі Саша помітила у натовпі двох дуже високих і кремезних чоловіків, які про щось активно говорили з підполковником внутрішніх військ. Один із них тримав у руках мегафон. Саша прислухалась до суперечки, підійшла ближче – і впізнала Боксера і його брата.

– Відступіться, – казав підполковнику Боксер. – Не бийте людей! Дайте мені слово, що не битимете людей! Там жінки!

Підполковнику явно було незручно сперечатися з такими знаменитими людьми, гордістю країни, за яких, коли ті билися на рингу за звання чемпіонів світу із найкрутішими боксерами планети, він, напевне, неодноразово вболівав перед телевізором, але зараз усе, що він міг сказати:

– Такого наказу немає. Але, коли буде, то…

– Ви будете головою відповідати! Своєю головою! – різко сказав Боксер і швидко рушив з братом у напрямку готелю «Дніпро».

Не розуміючи, навіщо, але Саша рушила за братами-боксерами. Ті швидко зайшли до готелю, минули хол і зникли десь всередині, а Саша раптом зрозуміла, що стоїть неподалік барної стійки в оточенні знайомих облич. Навколо сиділи – в кріслах і біля стійки – переважно політики, серед яких вона моментально вихопила оком ненависного їй Жуфрича. Той сидів і, як й інші, спостерігав події, що відбувалися в ста-двухстах метрах звідсіля, по телевізору. Виявляється, все, що зараз творилося там, на холодному повітрі Майдану, транслюється в прямому ефірі. На це має можливість дивитися вся країна, можливо, навіть весь світ. На те, як безжалісно придушують беззбройний протест у центре європейської столиці! А можливо, цими діями влада хоче продемонструвати, що Київ – це, навпаки, зовсім не європейська столиця і взагалі вже не столиця суверенної держави…

– Ну, чого вони там тягнуть!.. – вилаявся неголосно Жуфрич. – Треба придавити, хай біжать Хрещатиком до Бессарабки, там на них вже автозаки чекають…

Але з Майдану тієї ночі ніхто не тікав. Навпаки, на Майдан тієї ночі йшли пішки люди з усіх кінців Києва.

Щоб не виглядати підозріло, Саша замовила капучіно і сіла біля стійки бару. Це було так дивно – ось поруч майже вбивають людей, там холодно і страшно, а тут – затишно і спокійно, здається, що це лише картинка по телевізору, яка тебе не стосується. Ти можеш випити кави і поїхати додому, лягти в теплу постіль і забути про той жах.

Поруч із нею пив чай ще один народний депутат із Партії легіонів, якого вона терпіти не могла, – Корольов. Він дивився на екран телевізора, посьорбува чай і час від часу говорив своїм гнусавим голосом із кимось по телефону, повідомляючи, що ситуація, на жаль, не зовсім така, як того б хотілося, – ніхто не тікає.

«Так ось який розрахунок, – думала Саша. – Що люди злякаються, побіжать, і їх втечу побачить вся країна в прямому ефірі. Тому і не застосовують палиці і газ, взагалі ніяких спецзасобів, мовляв, Майдан чи не сам розбігся, бачили ж самі? Такий самий вони мали розрахунок, коли лупцювали нещасних студентів – що люди перелякаються, і страх їх позбавить бажання приходити на Майдан на довгі роки. Так відбувалося в Росії, так відбувалося в Білорусі, відпрацьована технологія, авжеж…»

Але у Київі з Майдану ніхто не тікав.

Допивши каву, точніше, дотерпівши, щоб її відступ не виглядав поспішним і підозрілим, Саша потихеньку вислизнула з холу готелю «Дніпро» і рвонула на холод і біль – на Інститутську. Зараз від того, наскільки довго там зможуть утримувати барикаду, напевне, залежала стратегічна перемога чи поразка цієї ночі. Підбігши ближче, зітхнула з полегшенням – хлопці стояли, наче вкопані. Ліворуч знаходилися кабінки вуличних туалетів, і трохи кумедно виглядало, як із обох натовпів – «Беркута» і майданівців – відділялися люди і бігли до кабінок, стикалися там у черзі, терпляче чекали, курили і навіть про щось говорили