Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
19
Ігоря заарештували п’ятнадцятого грудня, одним із перших. Видно, дістав він їх добряче, до самих печінок, ще своїм «Контролем на дорогах», от і взяли, відігралися менти за все одразу.
Саша якийсь час не могла повірити в цю новину, що Славко повідомив по телефону. Як так? Нашого Ігоря, веселого, спритного, жартівливого, невисокого зросту дуже життєрадісного хлопця зараз везуть кудись у СІЗО, щоб там бити і катувати? Не може такого статися, їй видавався сюжет, що забрів із якогось іншого, чужого життя, паралельної реальності. Це був перший арешт близької людини, напевне, тому Саша так і сприйняла цю звістку, не повірила, бо знала Ігоря як талановитого конспіратора і везунчика, аж поки в прес-центрі новину, на жаль, не підтвердили. Саша нічим, звісно, допомогти товаришу не могла, окрім одного – придумати щось надзвичайне, щоб наблизити перемогу і щоб випустили не тільки Ігоря, а й інших в’язнів, яких із кожним днем все більшало. Хапали без усіляких попереджень – вдома, в лікарнях, у машинах, страшенно били і тягли до судів, де одразу виписували по два місяці під вартою. Правосуддям там і не пахло, швидше, затримані розцінювалися як заручники влади, здоров’ям і життям яких можна буде торгувати.
Зрештою, серед диму та полум’я Майдану Саша вмовила Славка відвести її до лідерів опозиції. Ті якраз мали брак ідей, а ситуація вислизала з-під їхнього контролю і переходила до радикально налаштованих «правосеків», лідера яких пов’язували з олігархом Богомольським, який тут, на Майдані, також вів свою гру. Також рятував свій бізнес, свої гроші від «сім’ї», як і Кардаш, також допомагав опозиції, але грав значно цинічніше і ризикованіше, ніж опозиція.
Ідею Саші про блокування Міжріччя лідери опозиції чомусь не підтримали. Як і попереджав Славко, найбільше опирався Боксер, про якого казали, що він завжди виступає проти всього, і навіть за пам’ятник Леніну влаштував істерику Тягниспину, на що той дурнувато посміхався і типу віджартовувався: «…Яке безглузде самогубство, яке безглузде самогубство…» Опозіціонери довго сперечалися між собою про щось стороннє, що не мало стосунку до Хазяїна, якісь господарчо-майданні справи, інколи лише кидали погляди в бік Саші і ще кількох людей, що прийшли сюди до них у справах. Зрештою, вона не витримала і, накручена останніми подіями на Майдані, арештом товаришів і таким, як їй здалося, нечуйним ставленням до її ідей і людей, що чекали на розмову, зірвалася, наговорила опозиціонерам грубощів. Після цього Пацанюк нарешті звернув на неї увагу і, подивившись крізь модні кругленькі окуляри, спокійно зауважив:
– Взагалі-то ми хотіли поговорити з тобою про одну дуже конкретну справу. Ти тільки вислухай уважно, добре? Ми маємо інформацію з серйозних джерел, що тебе хочуть прибрати…
– Тобто? – не зрозуміла Саша. – Куди прибрати? Навіщо?
– Щоб не було.
– Тобто вбити?!
– Для початку – закрити. Є кримінальні впровадження, ти ж сама про це знаєш, але досі не було політичної згоди на затримання.
– А що змінилося? – запитала Саша. У вирі майданівських подій надзвичайне давно вже видавалося буденним.
– Багато що. Як би там не сталося – ти не сердься зараз, не сердься, у нас тут такий навал справ… І всі, повір, важливі, невідкладні… Так от, як би там не сталося, а ваші візити по маєтках їх реально дістали. Дуже нервують… Хтось, здається, сам начальник безпеки Хазяїна – маємо саме таку інформацію, – тебе на одному з відеозаписів ідентифікував. Ну, звісно, там одразу ж спливли і всі твої походи до Заповідника і публікації в соціальних мережах…
– Так я про що вам і кажу! Треба йти до Хазяїна у Міжріччя, брати його там за горлянку! Скільки ми будемо тупцюватися на Майдані?! Люди втомилися, нас тут передушать, як котів! – зірвалася на крик Саша. – Я нікуди не поїду! Ні в який закордон. Не буду ховатися!
– Ти не розумієш… – Тепер говорив уже Бурчинов, лисий дядько з завжди серйозним обличчям. – Закрити тебе – це лайт-версія. Тебе можуть прибрати, вбити.
– Для чого?
– Для чого? – Бурчинов аж скинувся у кріслі. – Та для того, щоб залякати інших! Хіба це тобі не зрозуміло?!
– Якщо я поїду, інші можуть опустити руки. Я не можу так усіх зрадити… Втекти… Треба йти на Міжріччя!
– Тебе вб’ють.
– Значить, така моя доля.
Саша різко встала і пішла до дверей.
– Ну, я ж вам казав, що це – наша Че Ґевара! – прошепотів Кашинський, який уже трохи знав норов Саші, але у кімнаті стояла така тиша, що всі добре розчули сказане.
Сашу наче оса вкусила в дупу:
– А ви… ви всі тут – боягузи! – і грюкнула, точніше, хотіла грюкнути з усіх сил дверима, але ті м’яко пригальмували й обережно зачинилися, зберігаючи спокій лідерів опозиції і нерви їхніх секретарок.
Увечері Саша не знаходила собі місця у прес-центрі поміж батареєю і поляками, які продовжували щось монтувати. Треба було б поспати, але сон не йшов. Навіщо вона так зробила? Навіщо нахамила тим людям? Вони хотіли врятувати її, а вона подумала, що навмисно залякують, щоб відкараскатися від ідеї походу на Міжріччя. Ось так вона подумала тоді… А якщо справи дійсно були в неї настільки кепські? Якщо дійсно: хочуть закрити, прибрати, вбити?! Їй стало нарешті страшно. Чорт! Її хочуть вбити?! Але за що? Захотіла подзвонити Івану. Чоловік от-от мав приїхати, наближався Новий рік і Різдво, і його контракт на московському заводі закінчувався, і вона на нього чекала, як на бога. Але не наважилася, бо знала: кине все, примчить, знехтує і грошима, і всім іншим, він у неї такий, стрімкий… Але чим він тут допоможе? Тільки заважатиме, буде тертися поруч, щось розповідати. А попереду ще багато роботи, попереду – ціла битва, тож вистачить і на нього. Але не зараз, ні, не зараз, нехай допрацьовує спокійно,
