Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
Задзвонив мобільний, викликав Славко.
– Ледь втік! – хекаючи, прокричав у слухавку. – Ти де?
На жаль, біля адміністрації президента сталося те, що передбачала Саша: коли напруга зросла до краю, вевешники розступилися, і на натовп людей полетів «Беркут», по-звірячому опускаючи палиці на голови ні в чому не винних людей.
Ці страшні на той час кадри Саша дивилася вже на наступний ранок, у прес-центрі Майдану в Будинку профспілок.
– Мамо, – сказала вона пізно ввечері по телефону. – Як там Філя?
– Нормально. Вже спить. А ти коли приїдеш?
– Не знаю, – чесно відповіла Саша.
Вона вирішила не ризикувати і нікуди з Майдану не йти. До самої перемоги. Остаточної. Тобто до того моменту, поки Хазяїн не складе президентські повноваження – саме з такою метою вона починала свій особистий Майдан.
17
Тим часом Майдан уже поставив намети і спорудив перші барикади, перегородивши Хрещатик і Інститутську. Спробували ставити пікети і далі в урядовому кварталі, але довго протриматися, відірваними від основних сил, ті не мали шансів. На Майдан понесли їжу, воду, почали організовуватися перші, ще дуже маленькі, загони самооборони, представники якої чергували на умовних входах-виходах із території, яку захопили протестувальники. На Прорізній біля вогнища Саша побачила кількох вуйок, які точно нещодавно спустилися з гір і одразу ж приїхали на Майдан.
– А проти чого ви протестуєте? – вирішила поцікавитися у найнародніших представників народу Саша. – Яка ваша мета?
– Та той… Щось воно не теє, – обмалювали свої прагнення вуйки.
– Та все воно не теє! – в серцях погодилася Саша.
Вуйки закурили свої вонючі цигарки, пихнули в обличчя димом і продовжили мішати ополоником чай, який вони варили на вогнищі, розведеному на металевому щиті, прямо на перехресті.
– Чаю хочете? – запитали вуйки, і Саша погодилася, тому що пахло з котелка гірськими карпатськими травами, а Карпати вона дуже любила.
На алкоголь майданівцями була накладена жорстка заборона, підтримувати яку виявилось дуже складно, бо дуже вже багато народу хотіло потрапити у табір Майдану, і далеко не всі ці люди мали тверезий вигляд. Від цього на постах частенько виникали конфлікти, на щастя, до бійок не доходило.
На сцені, що встановили вже не під Стелою, а прямо на майдані Незалежності, весь час хтось виступав. Саша було поцікавилася у Славка, чи не Лавочкін фінансує і це обладнання, на що той розсміявся: мовляв, ні, але тут також не все просто – начебто то люди, наближені до «Волі», поставили і сцену, і дали звук, і генератор, але взамін витребували, щоб саме вони контролювали виступи і виступаючих. Зрештою, Саші було байдуже, хто поставив сцену і хто і що з неї говорить, так само байдуже було й багатьом іншим людям, які прийшли сюди не за закликом опозиції, а за покликом серця.
– Погодься, є різниця між цими двома штуками, – жартував Славко. – От опозиція і переймається, що не зовсім контролює людей.
А людей прибувало. Будинок профспілок реорганізували в маленьку фортецю: забарикадували вхід, поверхи, на східцях поставили багато пляшок із олією.
– Навіщо олія? – здивувалася Саша.
– Якщо «беркути» прорвуться, то ми вильємо олію на східці, і вони не зможуть піднятися нагору. Принаймні, не так швидко, бо стане дуже слизько.
На першому поверсі організували їдальню, де охочі волонтери різали бутерброди, готували салати, іншу їжу. На другому був штаб опозиції – закрита територія для сторонніх, і прес-центр, де тусувалися журналісти. Славко організував Саші пропуск, і вона оселилася в прес-центрі. Спала на підлозі під батареєю, що, на щастя, була паркетною, на ковдрах, які тут видавали, тому не замерзала. Поруч стояли два чи три зведених разом столи. На них працювали польські журналісти-телевізійники: щось постійно зливали з телекамер, монтували, відправляли, обговорювали, тобто стирчали на своїх робочих місцях цілодобово, і Саша перестала звертати на них увагу. Таким чином поляки і столи послугували хоча б яким захистом від сотен сторонніх очей, коли вона спала зранку.
Кожного наступного дня Саша знаходила поруч сплячими абсолютно різних людей, переважно журналістів із різних областей країни, які не хотіли марнувати час і вештатися по готелях і друзях, щоб переночувати, і тому залишалися тут, в серці Майдану, щоб відчути, як воно пульсує. До того ж, так точно нічого не пропустиш: у прес-центрі регулярно відбувалися якісь заходи, ходила туди-сюди опозиційна трійця: Пацанюк, Боксер і Тягниспин, у куті висів великий монітор, по якому крутили новини, переважно «Канал 24», також сюди були заведені камери спостереження, тож можна було бачити, що відбувається на декількох вулицях одразу.
На третій ранок Саша зі здивуванням побачила, що зовсім неподалік, у куті в спальному мішку спить Руслана, та сама знаменита співачка, що виграла Євробачення і вела Євромайдан. Коли побили студентів, вона, здається, чи не єдина з тих, хто там все організовував, рвонула посеред ночі під Стелу рятувати тих, за кого вона, як вважала, несла відповідальність. З тих кадрів, що вона бачила по телевізору, Саша зробила для себе однозначний висновок – співачка про розгін студентів нічого не знала, не знала, напевне, і про те, що Євромайдан вирішили згорнути. Так чи інакше, Руслана залишилася з Майданом, і тепер її голос звучав і вдень, і вночі. Така мала і така вперта…
Третій поверх був наглухо закритий від сторонніх, там базувався «Правий сектор» – кілька, а може, і кілька десятків праворадикальних організацій, що жили своїм, трохи окремим від усього Майдану життям. Саша чула, що назва утворилася під час мітингу на Європейській площі, де всі праворадикали стояли в правому від сцени боці, і до них постійно зверталися: «правий сектор сюди, правий сектор туди», так от воно, начебто і випадково, співпало по формі, точніше, по місцезнаходженню, і змісту. Декого з «правих» Саша знала в обличчя, з деким була знайома по роках бурхливої революційної юності, й ці старі зв’язки чомусь не викликали у неї захвату. Хоча насправді там тусило багато молодих веселих хлопців, готових, доки їх не вербонула «контора» і не спаскудили легкі політичні гроші, за ідею піти у вогонь та воду. На інших поверхах жили майданівці, ті, що чергували в самообороні, вони заїжджали в Київ на тиждень чи два, потім змінювалися.
На Майдані Саша відчувала себе в абсолютній
