Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Коли за рожевощоким атлетом рипнули двері, на якийсь час у кабінеті настала неприємна тиша.

Олександр Оврамович натовк у люльку пахучого тютюнцю, клацнув запальничкою й посмоктав цибух. Випустив хмарку блакитного диму та просвітлішав лицем. Тут я й підніс йому свої аркуші з моїми екзотичними «ню».

Олександр Оврамович неквапно переглядав аркушики з голенькими азіатками. На якомусь одному, дуже вже чуттєвому, щось проказав по-литовському.

Я на це аж ніяк не зреагував. Це, значить, була «проверка на вшивость» щодо моїх «балтійських коренів». Певно, він сказав щось таке, що коли б я знав литовську, то обов’язково мав би якось та зреагувати. Ну, хоч найменшим якимось знаком, порухом, а чи виразом очей.

Олександр Оврамович тепер почав переглядати малюночки у зворотному напрямку. Деякі відставляв на витягнуту руку, деякі розглядав зблизька. Роздивляючись один, виголосив щось патетично знов литовською та без паузи перейшов на «общєпонятний».

– Ваші малюнки нагадують мені малюнки з однієї трофейної книги.

– ?!

– Від партизан прийшла радіограма, що ліквідували двох штабістів і захопили портфель із картами, паперами. І ще в тому портфелі була старовинна книга в дорогій сап’яновій палітурці із золотим тисненням. Я зразу ж доповів нагору. І мені ж дали наказ – підібрати кмітливих хлопців і відправити літаком та доповідати про хід операції. (Отут у мене прогалина в пам’яті: чи сімох чи вісьмох десантників надіслали в партизанський тил?) При десантуванні одного вони загубили. Інші швидко знайшли партизанів і одержали від них портфель у повному порядку.

– І ви тоді за ними вислали літак?

– Так і вислав… Самоходом добирались до своїх. Як на активізацію бойових дій і зміну лінії фронту, то один із групи швидко дістався до наших позицій. Мені із «Смершу» зателефонували. Я ж, відповідно, повідомив. Мені – за портфелем вислати літак.

– А десантник?

– У свою частину він добувався сам… Мені доставили портфель. Я перевірив, чи все там, про що сповіщали партизани. Усе наче було на місці…

– І книга?

– Книга була загорнута в парашутний шовк… Подивився я ту книгу. Усі сторінки цілі, ніде ніяких ушкоджень, ніяких плям. Доповідаю нагору. І зразу ж прибуває до мене фельдкур’єр і забирає книгу…

– А портфель?! А карти, а документи?!

Олександр Оврамович посмоктав цибух, солодко затягся запашною «Амфорою». Від насолоди примружив очі й пильно подивився мені просто в лице. Чомусь мені здалося, що це погляд вартового, що перевіряє перепустки.

– Нагорі німецькі карти були ні до чого…

«А кому, крім Берії, була потрібна книжка з голими бабами?»

– Книгу забрав Лаврентій Павлович?

Олександр Оврамович ще затягся духмяним димом і, показуючи на старий етюд весняних вербичок, запитав мене:

– Так ви, Юрію Григоровичу, кажете, що мої вільхи не гірші цих вербичок?

– Обидва етюди дуже вдалі! Я тільки можу позаздрити, що ви знайшли такий чудовий мотив…

Тут ми трохи поговорили про краєвиди Левітана, Куїнджі та Кустодієва. Я ще йому порадив сходити до Пушкінського музею та подивитись малих голандців та Поля Сезанна, яким я насолоджувався при кожних відвідинах музею, бо тільки тоді почав по-справжньому його розуміти.

Уже прощаючись, я спитав, як же називалась та книга?

– На титульному аркуші, я запам’ятав, було слово «маркіза». Розкішна книга. От що дивно: непристойні малюнки, а враження дуже солідне.

– Так ця книга була для Лаврентія Павловича?

На це моє питання Олександр Оврамович відповів так:

– Я там ще одне хороше місце запам’ятав. Просто не було вже часу – треба було ще з дружиною посидіти. Вона без мене сумує. Це місце або в цю неділю, або в ту неділю попишу.

Тут я остаточно усвідомив, що мені й так багато розповіли, і більше розпитувати про книгу не можна, та й годі!

Коли я повернувся до Києва, то один мій добрий знайомий повів мене в гості до Сігалова. У його прекрасній колекції, окрім живопису та графіки, були й дорогоцінні книжки. І коли я почав уголос захоплюватись кількома малюночками Сомова, що висіли на стіні під склом, Давид Лазаревич люб’язно провів мене в другу кімнату і витяг із шафи книгу в зеленій палітурці.

– Це книга «Маркізи». Ви не бачили раніше? Вона видавалась німецькою і французькою мовами. А малюнки у двох варіантах. Одні з геніталіями. Другі – закамуфльовані. Ще були авторські примірники…

Певно, та трофейна «Маркіза» була багатою сап’яновою кузиною цієї охайної книжечки.

Тепер я мав певне уявлення за чим контора Лаврентія Павловича посилала літак за лінію фронту й поклала кількох бравих десантників.

У тому, що старалися для Лаврентія Павловича і народні месники, і вишколені диверсанти, я був переконаний повних 29 років від нашої тихої бесіди в одному з літературних бункерів ЦДЛ. І геть не сподівався, що буде продовження тієї байки бувалого чекіста. А сталося ось що: в одного великого книголюба побачив я цікаве московське видання «Тайная жизнь генерала Судоплатова. Правда и вымыслы о моем отце». Написав її Андрій Судоплатов. Потім я цього Судоплатова бачив кілька разів по телику. Час від часу він з’являвся в передачах про «славных бойцов невидимого фронта». Такий собі імпозантний чолов’яга. Мені здалося, що на татуся він не схожий. Його старий був наче мізерніший, мав дрібніше тіло. Хоча, може, це тому, що побував той спец Луб’янки (по мокрих справах) у таких «холі і мялі», що дух перехоплює! Ага, треба завершити про схожість. Здається, що він більше схожий на свою матінку. А матінка його теж не проста собі жіночка – Емма Карлівна Каганова-Крімкер-Судоплатова – була з команди першого секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича. Він її привіз із Білорусії, звідки він і сам приперся. Кмітлива молодичка швидко перейшла на чекістську роботу в Харкові, тодішній столиці Радянської України.

У Харкові «ей доверили руководить деятельностью осведомителей в среде украинской творческой интеллигенции – писателей и театральных деятелей»… Ну, якого там смолича чи пугача вона завербувала, мені невідомо. А от нашого Ваню Кудрю це вона проти націоналістів натаскувала й до оперативної роботи готувала.

Та повернімось до самої книги. Багато про що в ній можна прочитати. Ба’ й побачити. Я навіть добрих знайомих здибав – такий дует цікавий: «Жюль Жаспар с женой». Жюль той старий, висотаний, ну а «жена» – соковита мододичка в крислатому капелюсі.

І ця «жена» – ніхто інша, як наша елегантна Таїсія Павлівна Жаспар. Знала французьку, італійську та ще дві китайські – пекінську й шанхайську. І дуже полюбляла всякі бабські цяцьки з камінчиками. Через ті камінці, щось не поділивши, одного золотаря-аматора на нари спровадила… Я з нею