Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Добре тоді годували в Центральному домі літераторів – навіть комплексні обіди з 13-ї до 15-ї були насолодою душі за биті копійки. От хоча б мій, найдешевший, обід із бульйона, наваги та яблучного кисілю тягнув десь копійок на дев’яносто. Ну, платив я один карбованець і десять копійок. На чай треба було обов’язково. Без цього було не можна. Хоча такі, як «Аркашка Васильєв», могли й не давати на чай. Але це стосується класової свідомості й чекістської гордості.

З яблучним киселем я швидко впорався, бо хотілось подивитися нову виставку гравюр на Волхонці. Бєляєв же доколупував рештки свого бефстроганов.

Ми люб’язно покивали один одному, і я поспішив із монументального приміщення ресторації ЦДЛ.

Минав час, і я дуже рідко згадував той обід та патетичну декламацію Бєляєва про галицькі жахи.

Аж ось настали дні декоративної самостійності. І попливли з-за бугра зграйки стареньких вигнанців подивитись, як тут майорять жовто-сині стяги. Дуже вони зраділи й радіють, здається, і сьогодні, бо думають, що який прапор, така й влада. Так от такий один галичанин, гарний лікар і щирий патріот, розповів мені про той день, коли зайшли німці й відкрили браму в’язниці. Тоді ще гімназист, він побачив у купі трупів останки свого замордованого гімназійного товариша.

– А може, причиною смерті був вибух бомби?

– Я тоді ще не був медиком, але відтяті кінцівки, виколоті очі, проколені багнетами груди я не міг сплутати із ранами від вибуху. Пошматованих вибухами бомб і снарядів ми за кілька днів війни побачили більше, ніж треба.

Отут я й згадав «оброблений» енкаведистами труп «Цицика».

А оце нещодавно прочитав дивовижний у своїй відвертості й плутаності «Щоденник» Юрія Нагібіна. Запис за 1959 рік: «Знакомство с Владимиром Беляевым, детским писателем, темнейшим человеком. Бесконечные рассказы о всяческих жесткостях. Повешенные, сожженные, ослепленные, разорванные между двух берез, ущемленные в расколотых топором пнях, подстреленные из-за угла, изнасилованные, зарубленные топором и шашкой – обычные герои его устных рассказов. Неважно живет человечество, особенно на окраинах, на стыке границ, всех тут тянет в разные стороны, у всех зудит в одном месте».

Після цього запису за 1959 рік почало мені муляти й не давати спокою те видіння смачного та дешевого обіду в Центральному домі літераторів восени 1971 року.

Поки оце в останні дні поганого й непривітного літа 1997 року не кинув усіх нагальних справ «для живота свого» та сів описувати те, що запам’ятав про зустріч із літчекістами за обіднім спілчанським столом.

Були там іще всякі «людішки», але такого усміхненого й радісного, як оцей, «зозулин син» України, не було й одного. Усіх там щось мучило, усім щось муляло, усім хотілось комусь дерти горло й шматувати на дрібні окрушини. А цей радів і сяяв…

Хто б і що б не говорив, але «Бєлокамєнная» – місто справді величне й незбагненне.

От станеш спиною до рожево-золотавої висотки, будівлі грандіозної та прекрасної у своїх керамічних шатах. Стоїш і віддихуєшся після черги. Але віддихуєшся з радістю, бо дістав за один раз аж чотири пачки індійського чаю! Пам’ятаєте, такі пачечки зі слониками? Цей чай справді був хороший і його можна було пити. А тому, що чай був розфасований не де-небудь, а саме у «Бєлокамєнной».

Стояти тут під висоткою в невеличкому парку дуже цікаво, бо видно всю неосяжну площу «Восстанія». По ній мчать і мчать в обидва кінці машини. Їх стільки й вони так чадять, що аж наче юга здіймається над асфальтом, ніби струменить прозора вода.

Потім машини враз наче перечепились із розбігу. Завищали гальмами. Стали. Отут усі починають поспішати, щоб швидше дістатися на той чи на цей бік. Через Садове Кільце можна перейти або ліворуч, або праворуч. Якщо ліворуч, то потрапиш просто на вулицю Герцена. Отут, де Герцена впливає у площу «Восстанія», стоянка таксі. Часом на стоянці можна побачити та-аких літературних людей, що аж дух перехоплює! Це буває тоді, коли в Центральному домі літераторів трапляється якесь офіційне ревище або якась тусовка з переглядом кінофільму. Тоді раптом із мороку несподіваної віхоли може об’явитись супербард – сам Булат Окуджава. І нестиме він цупкий паперовий кульок, притисши його до грудей, наче немовля. Товстий коричневий папір ховає вміст кулька. Лишень виткнувся кінець товстого темно-зеленого огірка. Що огірок парниковий – свідчить зів’яла, але яскраво-жовта квітка на кінці пуп’янка. Кульок із наїдком Булат Окуджава купив у якомусь із буфетів ЦДЛ.

Можна і у свій кульок щось узяти, якщо він непрозорий. Найзнаменитіший бард-менестрель дріботить повз вас, утягнувши голову в плечі під захист відвернутого комірця. Та тільки ви озираєтесь, щоб подивитися на знамениту людину, як вона зникає в утробі таксі. А таксі з місця стрілою мчить у раптову віхолу кінця московського квітня.

Не встигаєте ви дотьопати по вузькому хіднику до вимріяних дверей ЦДЛ, як віхола вщухає, і за мить на асфальті на ваших очах бліднуть плямки від розталих сніжинок.

Якщо день чи вечір там, то черговий стоїть усередині або в тамбурі між дверима, або неподалік від входу. А якщо якесь гульбище чи товкотнеча ідеологічна, тоді з’являється молодша й м’язистіша підмога. І розташовується вона знадвору, біля важких дверей на вузькому хіднику. Вишкіл прекрасний у чергових: якщо хтось із них цікавився моїм квитком при вступі до вертепу, то вже вдруге не питав моєї ксиви. Навіть і рік чи два потому не зупиняли. У гардеробі теж були ті ще кадри. Особливо мене діставало, коли вони вискакували з-за дерев’яного бар’єру й настромляли на мене мої замизкані лахи. Одягався я завжди погано. Але в Москві на це люди не дуже звертали увагу. Як зараз – не знаю…

До ЦДЛ можна будо ще зайти з вулиці Воровського. Для цього треба перетнути Садове Кільце далеко праворуч. Перебігаєш через дорогу, і вистрибуєш на хідник, і потрапляєш у затінок високого темно-сірого товстостінного будинку. Вікна цієї установи заліплені шаром пилу, то думаєш: там у кімнатах – ніч.

Але ні. Навпроти, через вулицю – відкрита брама на подвір’я Спілки. У глибині подвір’я серед сіро-зелених хирявих яблуньок, над завжди зеленими лавочками, сидить «зеркало русской революции», бо ця садиба – одна з маєтностей роду класика в «Бєлокамєнной».

Праворуч і ліворуч одноповерхові будівлі панських пахолків. Їхні низенькі вікна й