Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін
У правій будівлі редакція одного дуже хорошого журналу. Там пожаліли мене та й надрукували мою гравюру. І мали клопіт: через чотири дні з Києва прийшов лист з однієї контори. Пропонували пояснити, чому журнал пропагує саме мене, а не когось достойнішого.
Так от – московська дивина – якщо ти в редакції, то бачиш не тільки тих, із ким розмовляєш, а й тих, що по вулиці ходять. Он хоча б – із Будинку актора та кіно виходить високий сутулуватий добродій. Це теж знаменита особа – чекіст, кіносценарист і керівник Вищих сценарних курсів – сам товаріщ Маклярскій. Попереднього року я вступав на ці курси. На Україну була квота – дві стипендії… Я не знаю, хто, крім Василя Стуса, був моїм конкурентом. Їхні сценарії не пройшли навіть першого туру. А Василя ще в Києві гебісти пригальмували. Він сам мене спинив на Хрещатику десь на початку вересня й розповів про це. Отож поїхав я один на два місця. Та ще й повіз із собою два сценарія… Куратор курсу Н. Є., жінка одного полковника ГБ, якось після обіду у ЦДЛ довірливо сказала: «Не показалісь ви ні Єрмашу, ні Маклярському… Рєшілі, что с вамі будут проблеми… Ну, і взялі етого… по просьбе… Тєпєрь возніклі сложності». Отак той набір сценаристів був без українців, але Спілка гроші на курси виділяла… Узагалі Маклярський зрідка ходив обідати в ЦДЛ. Але інші клерки з його курсів мали прикріплення на комплексні обіди.
Вхід до Центрального дому літераторів із Воровського був незрівнянно імпозантніший за центральний вхід на Герцена. Праворуч і ліворуч від сходів така кована, кручена огорожа та ще й фарбована чорним лаком. Важенні фігурні двері теж чорні. Тут інша доба, доба царська. Ця частина ЦДЛ – рештки палацу князів Алсуф’євих.
Гардероб при вході зовсім невеличкий. Він у підвальчику. І що зовсім неприємно – у ньому гардеробниці, а не чоловіки. Але теж кидаються допомогти тобі вдягнути твої лахи й одержати в теплу жменьку двадцять копійок. Над гардеробною лядою здоровенне люстро. Хто має бажання, той може себе оглядати на повний зріст і як завгодно довго. Один із моїх московських наставників, Юрій Сергійович, казав, що в це дзеркало дивились великі князі, родичі Алсуф’євих.
З невеликого вестибюлю було кілька ходів і дверей… Але мене цікавили лише височенні старосвітські двері до банкетної зали та кручені сходи ліворуч. Сходи ліворуч – шлях нагору до бібліотеки. Але до бібліотеки я завжди ходив тільки після ресторації.
Клерки спілчанські та прикріплені тупцювали перед обома дверима, чекаючи, поки о першій чергова зміни не відкривала ті двері, що від Герцена. Тоді вони турмою тупотіли межи столами, шарпали до себе стільці…
Я майже завжди зустрічався за одним і тим столиком із Юрієм Сергійовичем та рожевощоким дивним парубчаком Вітьою. Але того разу ні Юрія Сергійовича, ні Віті не було, а прикріплене жіноцтво вшилося досить швидко. І я лишився не тільки один за столиком, а й у цілому ряду. Нікуди не поспішав і з насолодою смакував кожен ковток кави. Не можу сказати, щоб я в ті часи був тюхтієм і ловив ґав… Але як він до мене підкотився, не спостеріг. Постав переді мною лице в лице. Злегка вклоняючись, спитав-ствердив: Юрій Григорович? Дуже радий з вами познайомитись! Мене звати Олександром Оврамовичем.
– Олександром Абрамовичем?! – зненацька заскочений, у тон йому, мимоволі мавпуючи його, перепитав я.
– Ні, ні!.. – заперечив він, виставляючи перед собою повнувату, міцну руку. – Я украінєц, ваш земляк. Мене звати Олександром Оврамовичем. Я роділся здєсь, но родітєлі моі с Украіни… Мнє очень понравілісь ваші гравюри… Хочу вас, как профессіонала, прігласіть к сєбє і показать вам своі етюди.
(Мені завжди подобались люди, яким подобались мої гравюри! Єдине, що турбувало – а чи далеко їхати?)
– З радістю… Тільки коли й де – скажіть, бо зараз повинен тікати – за годину на мене чекають…
Чорноброва голова, із коротким сріблястим із пролисинами їжачком, люб’язно посміхалась:
– Їхати нікуди не треба. Ви завтра прийдете обідати, по обіді й заходьте. А кабінет мій знаходиться…
Наступний день був ситний, бо трошки грошенятами розжився. На перше взяв «солянку по-донському з головизною». І перцю небагато, і шматки осетрової голови пристойні! А оливочки, зелені та чорні, я переклав до другого – соковитого смаженого палтуса з картопляним пюре та скибочкою солоного огірочка. Палтус, що не кажіть, риба дуже ніжна, жирна, і її треба вміти підсмажити! Поки я смакував рибкою та оливками, рожевощокий Вітя розповідав про перелюби популярної поетеси. Вітя ніби цитував її, уживаючи матюки, якими ніби вона визначала свої п’яні злягання. При тому він поспішав це сказати, поки до столу не повернулася його дівчина. Ходила аж у підвальний туалет руки мити. Вітя ж «цитував» матюки поетеси дуже соромлячись, аж йому вуха палали й шия ставала бурякова. Він упрів від сором’язливості, усе озираючись на знамениту поетесу.
А та саме, виламуючись усім щуплим тільцем, простягала свою худу, наче пташина лапка, руку для поцілунку. Кому – не було видно, якраз дві офіціантки зупинилися й щось з’ясовували.
Юрій Сергійович чи хитав головою на знак згоди з Вітьою, чи із засудженням його занадто відвертих «цитат». Дивився якимось скляним поглядом на пластмасову вазочку із паперовими серветками.
Коли Вітя зі своєю дівчиною пішли, Юрій Сергійович важко – зітхнув:
– Важко! А тут ще Вітя зі своєю жінкою та своїми теревенями. Важко, бо вчора довелось арію Надіра виконувати…
Я зовсім отетерів: у цього вухатого парубчака – жінка? І що це за самодіяльність із оперним співом?
Певно, що в мене вигляд був геть розгублений, бо Юрій Сергійович важко зітхнув і щосили потер пальцями скроні:
– Надрались учора без міри, от вам і «Надір»… А Вітя?.. Ви не дивіться, що він на молоде порося схожий… Це його третя жінка…
– Офіційна?!
– Звичайно… Та він же онук отого відомого письменника… Ну як його?..
Юрій Сергійович таки був у препоганій формі, і я не став його мордувати ще й своїми випитуваннями про Вітю. Та й обід скінчився – час до «земляка Олександра Оврамовича» вибиратися в гості… Я попрощався з Юрієм Сергійовичем і через усю залу подався до виходу на Герцена.
У залі офіціантки зісмикували брудні скатертини – готували столи до правдивого ресторанного буття. З четвертої години все було солідно, смачно й дорого. І серветки були вже не паперові смужки в
