Авантюра XL - Артем Чапай
Щастя — це йти куди хочеш. Чи я чогось не розумію?
hardperder
Пробач на слові, Чапаю, але краще б ти картоплі зварив, у мене тут аж шлунок починає боліти, коли уявляю, як ти морквою напихаєшся.
37
на березі казкового озера розговорився
з мандрівним клоуном. він цілком відповідає
дорослим стереотипам про клоунів:
дуже сумний.
55-річний чолов’яга з Сальвадору.
ввечері я теж сумний,
особливо якщо починається дощ,
а я ще не знаю, де ночувати.
он учора спав, потай, наче злодій,
перелізши через перила
на балкон замкненого на сезон
будиночка в курортному містечку, —
просто щоб мене не було видно з вулиці.
і сумний неприкаяний клоун здався мені
дуже схожим на мене самого.
що я тут роблю?
зате вдень, за доброї погоди,
я думаю геть інакше:
у мене ж є все, що треба для щастя!
казкові краєвиди, вогняні вулкани,
океан, час від часу красиві жінки —
і свобода!
кілька днів ішов уздовж Тихого океану.
ніколи не думав, що досі є такі місця:
на кілометри, кілометри й кілометри — нікого.
на світанку найкраще:
рожево-блакитні величні хвилі,
білий туман і світле-світле небо.
купаюся голий в океані
й не відчуваю потреби володіти,
щоб насолоджуватися.
(з пізнішого щоденника)
січень 2007
Оскільки я начебто мандрівний філософ-початківець — акцент на слові «початківець», — дозволю собі поділитись одним філософським спостереженням. Тільки спершу наголошу, що не претендую, на відміну від багатьох однопрофесян, на жодну Істину: це мандри по суб’єктивну правду.
У Мехіко через велику висоту над рівнем моря у січні доволі прохолодно — як у нас наприкінці бабиного літа. І оце в будинку друзів лежу під теплою ковдрою. У сусідній кімнаті грає чудова музика. Читаю один із томів «Історії сексуальності» Мішеля Фуко. А на животі в мене спить чорний кіт.
І я зрозумів, що зовсім не треба, щоб кіт був мій, щоб диск із музикою, книжка, ковдра чи кімната були мої, для того щоб кайфувати. А головне, не потрібно намагатися подовжити цей стан. Момент не треба ловити — ним треба насолодитись і відпустити.
За годину кіт пішов у своїх котячих справах, за дві я скинув ковдру, завтра залишу книжку недочитаною, залишу цю кімнату й поїду далі.
Колись я намагався увічнити такий стан блаженства, як нинішній. Зі мною жила кицька, цілу зиму я читав вечорами під ковдрою — але зараз мені анітрохи не гірше. А здається, і краще. Летюча насолода — і перехід до інших справ, мрій, насолод, хай навіть клопотів — вони також життя, смак, запах, дотик.
Іду пити яблучний чай із лимоном і медом, а післязавтра вирушаю в напрямку Чіуауа (яке часом транслітерують «Чіхуахуа», проте там звука «х» нема ніхуа).
як відомо, Ґватемала — країна вулканічна.
а оскільки є сейсмічна активність,
я мусив наштовхнутися на таку штуку, як сірчане озеро.
на відміну від Мексики, де все розмаїто й далеко,
у Ґватемалі все розмаїто й близько.
кілька годин автостопа —
і після тридцяти п’яти градусів Тихого океану
я вже в холодних горах
(холодних як на тропіки: п’ятнадцять градусів).
у селищі Ікспако лежить сірчане озеро.
смердить, як йому й належить.
салатово-блакитна непрозора вода
булькає від газів.
а лише ж півдня перед тим
сидів над Океаном і,
як завжди, коли ностальгую,
співав Гімн України.
і коли дійшов до «…що ми браття козацького роду»,
раптом так запишався, що це ж і я козацького роду, ги.
це, мабуть, уперше на цьому терені
звучить Гімн України й «Ой на горі та й женці жнуть».
упіймав себе на тому, що сиджу в позі Мамая,
став думати про «рідний український індуїзм» (c).
а потім доперло: який же ж індуїзм?
(бо доти сприймав такий напівжарт за чисту воду.)
козаки ж бо тусувалися з татарами й турками —
от Мамай і сидить по-турецьки.
я повертався від океану човном
через канал, який відокремлює
прибережну смугу від решти материка.
ми пливли крізь прогалину,
утворену для пасажирського водного транспорту
поміж комишів і лілій.
припливає човен кілометрів за п’ятнадцять
убік від місця, звідки він вирушає.
і ми цілу годину не бачили берегів —
тільки комиші та лілії.
інші водяні коридори поміж рослинності
ведуть кудись в інші світи.
мені хотілося пливти там вічно.
(зі щоденника)
Часом я таки почуваюся, наче тварина в зоопарку. Здавалося б, ну що таке кілька відсотків неадекватів — але у твоєму суб’єктивному досвіді вони означають, що коли йдеш через місто, то разів тридцять почуєш: «ґрінґо! хей ю! гуд бай!» — і т. п. Часом просто так, а іноді трапляються й расисти.
Ги, якось дядько, що підвозив мене, зупинився в «екоресторані» — там у клітках ув’язнені тварини. І от ми там ходимо, але чомусь усі відвертаються від звірів і дивляться на біляву людину.
— Валеріє, дивись, пума, — каже тато дворічній дівчинці. Але та й далі завороженим поглядом проводжає мене. Згадав, як у п’ятирічному віці в поїзді вперше побачив негра.
коли я повернувся на ферму,
інструментів так і не було.
Елеасар відмовився платити за простій,
хоча той відбувався з його провини.
я знову заповз в інтернет.
і яка тоді різниця, чи ти у Ґватемалі,
чи вдома — якщо сидиш
перед клятущим монітором?
почався депресняк.
38
(з інтернет-щоденника)
Зараз трохи кращий настрій, тож зібрався висловитися та розповісти страшну правду. Кілька днів тому до мене докотилася пущена не знаю ким чутка, наче я насправді не у Ґватемалі, а сиджу в Києві й усе оце вигадую.
Уявіть собі картину. Насправді:
— кинув Могилянку, жодного разу більше там не з’являвся;
— залишив роботу, поміняв квартиру;
— розпрощався з дівчиною;
— перед тим кілька місяців забивав їй баки листуванням із неіснуючими супутниками;
— листування це відбувалось англійською з домішками іспанської, якої, як стверджував, тоді не знав;
