Авантюра XL - Артем Чапай

Я обережно розпитав, чи нема в нього роботи. Бізнесмен відповів, що йому потрібна людина зі знанням мов. У тому числі й русо[83]. Але після виборів він боїться щось починати. Він мене нагодував.

За Ґранадою мене підібрала велика родина на двох пікапах. Білому та червоному. Старші сиділи в кабінах, молодші — у відкритих кузовах.

— Давай рюкзак! — гукнули мені з кузова білого пікапа, а потім подали руку. — Ти куди?

— Матаґальпа.

— Ми в Естелі. Висадимо в Себако, на роздоріжжі.

Ми більше не говорили, бо траса була Панамерикана, їхали швидко, вітер шумів у вухах. Біля Масайї звернули на вузьку дорогу, заплатили на в’їзді та стали підійматися круто вгору.

— Volcano Masaya, — пояснив мені юнак, що сидів поруч. Він був стрункий, із дуже гарним обличчям темно-коричневого кольору та розумними очима.

Біля кратера була велика парковка. Вулкан був не такий, як я уявляв. Пласке місце, а серед нього широке провалля. Звідти здіймалася біла густа пара. Смерділо тухлим яйцем. Вулкан не викликав жодних емоцій.

Усі розминали ноги. З кабіни виліз кремезний чоловік років п’ятдесяти, із правильними рисами обличчя й коротким, зачесаним назад чорним волоссям.

— Hello, how you doing?[84] — Він говорив англійською без акцента.

— Buenas. Hablo espaňol[85]. — Я дуже не любив, коли мене сприймали за американця.

— Он як, — розсміявся чоловік. — А я англійською.

Його звали Антоніо. Родичі називали його Тоні. Він працював інженером у Сан-Франциско й давно був громадянином США. Пасажири обох пікапів ставилися до нього з пієтетом.

Після вулкану ми заїхали в ресторан. Тоні платив за всіх. Я їв біфштекс із картоплею фрі. Тоні розповів, що приїхав на батьківщину у відпустку та трохи у справах.

— Приїжджай до нас, в Естелі. — Він написав на папірці адресу й телефон. — Вілла велика. Поживеш — безкоштовно, звісно, — подивишся, як ми живемо. Mi casa es tu casa. Мій дім — твій дім.

Його сестра, донья Елеонора, перезирнулася зі своїм чоловіком. Обоє були огрядні, на відміну від збитого, але в гарній формі Тоні.

— А заодно і робота є. — Тоні помахав виделкою з наколеним шматком біфштексу, поклав м’ясо до рота й запив кока-колою. — Ми думаємо басейн копати.

Донья Елеонора знову перезирнулася зі своїм чоловіком.

— Ось Алехандро буде відповідальний, — вів далі Тоні, не помічаючи. — Він у нас теж інженер. Правда?

Алехандро скромно потупив очі. Це був той красивий юнак, який сидів біля мене в пікапі.

Вони висадили мене в Себако. Я зберіг папірець із адресою й телефоном, але не збирався дзвонити. Я досить довго пробув у Латинській Америці, щоб відрізняти справжні запрошення від умовних.

Квартира, яку Керрі знімала в Матаґальпі, виявилася замкненою. Я лишився чекати під будинком. Сутеніло. Я сидів під стіною на рюкзаку. Стемніло. Почався дощ. Я підвівся, щоб сховатися під вузьким козирком даху. Дощ перейшов у зливу. Вода відбивалася від бруківки й хлюпала на мене. Нижче від колін ноги були мокрі.

Праворуч відчинилися двері, з них визирнув літній чоловік. Зараз буде проганяти, подумав я.

— Заходьте, — сказав він.

Я мовчки підняв рюкзак і пішов за ним. Чоловік горбився. Він провів мене довгим темним коридором у вітальню, де стояло кілька старих крісел. Оббивка була потерта.

— Лягайте тут. — Чоловік показав на вузьку кушетку, на ній уже була постіль.

— Дякую! Щиро вам дякую, сеньоре! — Я закивав головою.

Він мовчки махнув рукою на прощання й вийшов. Я роззувся, виніс мокрі черевики до вхідних дверей, роздягся й ліг. Слухав дощ.

Коли я прокинувся й заходився збиратися, на звуки прийшов маленький хлопчик і вивів мене надвір.

Удень приїхала на моторолері Керрі.

— You and Simon ended up badly? Ви з Сімоном погано закінчили? — У її очах були сльози.

Вона залишила мені ключ, бо сама на тиждень їхала у віддалене гірське село Амістад.

— Потім можна замкнути, а ключ пропхати під двері.

Я зрозумів, що мене не повинно тут бути, коли вона повернеться. Два дні сидів у квартирі чи тинявся Матаґальпою. Вітався з місцевою проституткою: нас із Сімоном познайомили з нею на якійсь п’янці минулого разу. Тепер подумував купити її, так самотньо було. Доларів п’ятнадцять іще лишалось. Але ця жінка викликала в мене неприязнь як людина.

На третій день я зателефонував у посольство України в Мехіко, яке відповідало й за Центральну Америку. В Нікараґуа дешевий міжнародний зв’язок voice over IP, звідси я колись навіть уперше за рік дзвонив батькам.

— Embajada de Ucrania[86].

— Д-добрий д-день. — Язик погано мене слухався, бо за рік відвик від української.

— Добрий день. — Я сподівався дружності, бодай здивування, але голос був безбарвним. Я уявив, як дипломат років тридцяти в діловому костюмі тримає слухавку, сидячи в шкіряному кріслі прямо й не рухаючись.

Я частково пояснив ситуацію. У мене є віза в Панаму, але нема в Коста-Рику. Є віза в США, але нема в Гондурас.

— Перелетіть. — Я уявив, як дипломат знизав плечима.

— У мене нема грошей на літак.

— Що ж ви там робите без грошей? — У дипломата був оксамитовий, угодований голос.

Я зрозумів, що він не може посприяти в отриманні віз.

— Добре, дякую, — сказав я.

— На все добре.

Я поклав трубку. Вийшов із кабінки. Вийшов на площу. Сонце припікало. По спині тік струмок поту. Я повернувся на пункт зв’язку. Тут було прохолодно, і мене пробив дріж. Я дістав з-поміж сторінок закордонного паспорта папірець.

— Ven, — сказав, вислухавши мене, Тоні. — Приїжджай.

Через тиждень я напився на дискотеці в Естелі, куди мене повели племінники Тоні. Я так і не сказав їм, що в мене був день народження. Через два тижні донья Елео­нора заплатила за мене штраф і легалізувала в Нікараґуа. Вирахувала із зарплатні, яку Тоні присилав усім із Сан-Франциско. Через три місяці котлован для басейну був готовий, його викопали я та ще кілька чорноробів лопатами та кайлами. Грошей я так і не назбирав, бо отримував двадцять доларів на тиждень, як і решта чорноробів. П’ятсот кордоба. Мої батьки заробляли стільки ж, як я чорноробом у Нікараґуа, бо батьки мої хоч були інжеренами, як Тоні, але працювали не в Сан-Франциско, а в українській провінції. Тому батьки знали тільки, що в мене все чудово. Нарешті друг-емігрант прислав мені з Парижа через Western Union триста доларів. Скажені гроші, яких тоді не було більше ні в кого зі знайомих. Тим часом я з другої спроби отримав візу Гондурасу. У Ґватемалу вже й тоді українців пускали без віз, мексиканська віза досі діяла. У Мехіко мені позичила ще сто доларів Аліса. Через чотири місяці я прибув до США, хоч і знову без грошей, але там уже було просто.

Ель-Пасо блюз

Мексиканські хлопці висадили мене в прикордонному місті Хуарес. Сутеніло. Простягаючи на прощання руку, вони засміялися:

— Холодно, ге?

— Increíble[87], — протягнув я, із сильним наголосом на третій склад. Я цокотів зубами.

Я був радий, що останній райд у Мексиці нарешті закінчився, і нарешті зліз із багажника відкритого пікапа. Думав уже, просто там і задубію. Було перше лютого.

От тобі й Чіуауа, подумав я.

Пустелю вкривав шар снігу. Останні півтори доби, просуваючись на північ, я мерз дедалі більше. Десь починаючи від мексиканського штату Дуранґо.

Зіщулившись і запхавши долоні якомога глибше під пахви куртки-безрукавки, я потупав у бік американського кордону.

— Йа гаварью па-русски. Как дьела?

— Хорошо, — збрехав я.

Американський прикордонник задовольнився цим діалогом і знову перейшов на англійську. Прикордонник був старий, коротко стрижений, із зовсім білим волоссям. Його молодий чорнявий напарник усміхнувся до мене:

— Бачиш, а мене вже не вчили.

Старий був задоволений собою:

— Мене колись на курси відправили. — Він сяяв, наче дитина, яку похвалили люблячі