Авантюра XL - Артем Чапай

Крайня точка[80]

Вулкан Консепсьйон розташований посеред острова Ометепе. Острів Ометепе розташований посеред озера ­Нікараґуа. Озеро Нікараґуа розташоване посеред Нікараґуа, яка розташована в центрі Центральної Америки.

Я виліз із затертого до блиску брудно-жовтого спальника. Підняв його з вогкого піску й витрусив. Світало. На тлі неба чорнів силует острова з вулканом, над ним збиралися важкі дощові хмари. Спав я погано, уклавшись під зовнішнім тином хостела, щоб зекономити п’ятдесят кордоба — два долари. Цілу ніч навколо вешталися п’яні місцеві, гавкали собаки, гурчав туди-сюди по пляжу пікап, і я боявся, щоб він не наїхав на мене, щоб не наштовхнулися пси чи п’яні.

Витрусивши спальник, я сам став обтрушуватися від піску. Футболка липла до тіла, як пластилінова. Друга — давно брудна, у порваному рюкзаку. Треба помитись і попратися. Я нахилився, щоб витрусити пісок із волосся. Коли фотографувався для посольства Коста-Рики, здивувався, які довгі за рік мандрів виросли патли та як вони вигоріли. А ще — який червоний облізлий носяра. Коста-Рика вже вдруге відмовила у візі. Я не міг підтвердити документами, як опинився в Нікараґуа. Не міг і розповісти, що перетнув кордон верхи на мулі через річку й перебуваю в Нікараґуа нелегально. Панама візу дала, але як тепер до неї дістатись?

Учора Сімон написав імейл:

«Антоне, я вирішив перетнути кордон Коста-Рики без тебе. Мене одразу обшукали! Здається, шукали наркотики, як тоді на Кубі. Я радий, що тебе без візи тут не було, вони б тебе депортували».

Я сидів у півтемряві інтернет-кафе у Ґранаді й не міг повірити. Перечитав іще раз. Відхилився на стільці й протягнув руки до клавіатури:

«Dude! Чувак! Ти мене лишаєш із двадцятьма баксами — без візи — в Нікараґуа — самого? Unbelievable. Неймовірно. Удачі в подальшій подорожі!»

Відповідь надійшла одразу. Мабуть, Сімон теж сидів зараз в інтернет-кафе, у Коста-Риці:

«Dude! Я на тебе вже й так витратив кількасот баксів. Я думав не нагадувати. Але тепер ти хочеш, щоб я подорожував далі з гидким відчуттям. With a nasty feeling».

Я написав батькам в Україну, що в мене все чудово, пишу їм зі славного міста Ґранади, вагаюся, чи їхати далі на південь, чи вертатись на північ. Вийшов з інтернет-кафе. Листопадове сонце пекло. Глянув у бік туристичного центру Ґранади. Попри тропічне світло, я бачив місто чорно-білим. Я розвернувся й пішов назад на трасу.

Ми проїхали з Сімоном від Бостона сюди. Майже рік автостопа та випадкових підробітків. Сварилися, мирилися. Я жартував, що ми вже схожі на стару подружню пару. Відбивали один в одного випадкових дівчат. Раз мало не побились. Але все було добре, поки не закінчилися зароблені разом гроші. Тоді виявилося, що в нього є ще. Він злився, заплативши п’ятдесят доларів за мою візу в Беліз. Йому самому віза не була потрібна. Потім Сімон знову злився, заплативши «койоту»[81] за те, що той переправив мене через річку в Нікараґуа. Сімон перейшов по мосту: американцям без віз. Заробляти на подорож у бідніших країнах ставало важче. Ми з Сімоном уже подорожували окремо Ґватемалою, щоб відпочити один від одного. Тепер у Нікараґуа. Я поїхав у порт Коринто, або ж Коринф. За парканом із колючим дротом стояли тисячі залізних контейнерів, перед парканом в одному з таких самих контейнерів була контора. У конторі молода жінка ввічливо мені відмовила. Так, у них ходить один корабель до Сан-Франциско. Але в мене нема паспорта моряка. А пасажирів брати на вантажні кораблі заборонено. Та й прикордонники не пропустять. Я написав Сімону — попросив позичити на дорогу до США, там легко заробити й віддати. Сімон написав, що в нього принцип: не позичати друзям, бо це псує стосунки. Зустрінемось на Панамериканському шосе, біля південного кордону Нікараґуа, і поговоримо! Я пішов спати на шматок скелі між піщаним пляжем і колючим дротом порту Коринф. Місяць був у повні. Коли я прокинувся вранці, скеля виявилася затопленою припливом Тихого океану. Я роздягся й по пояс у воді переніс речі через пляж на дорогу. Дорога була розбита й обгороджена колючим дротом з обох боків, по ній їздили фури з одним залізним контейнером кожна. За вантажівками здіймалася хмари пилюки. Водій однієї з фур мене й підібрав:

— Залазь, челе!

«Челе» в Нікараґуа позначає будь-якого білого іноземця, як у Мексиці «ґрінґо». Залежно від інтонації слово може бути або образливим, або дружнім. Водій фури говорив дружньо. Я заліз.

А тепер-от Сімон узагалі мене залишив. Я йшов трасою біля Ґранади й бачив світ чорно-білим. Звуки чув приглушено, ніби крізь вату. Лоб стискало обручем, ноги були дерев’яні, на всьому тілі лежала вага, ніби пірнув на глибину. У голові темно.

Далі на південь більше не треба. Сімон по той бік кордону. Але й на північ ні до чого, бо візи Гондурасу нема так само, як і візи Коста-Рики. Я з обох боків відгороджений у Нікараґуа, де перебуваю нелегально.

Раніше я запланував побачити острів Ометепе, бо ж він у центрі Центральної Америки, пуп Землі. А далі Сан-Хуан-дель-Сур, позначений на карті як порт. Грошей автостоп не забирає. Раптом я наважуся знову йти нелегалом. Усе одно треба рухатися, щоб не здохнути від болю в торсі.

Ометепе не радував. Я дивився спідлоба на хмари й шукав місце ночівлі.

* * *

У порту Сан-Хуан-дель-Сур стояла одна іржава баржа. Я туди навіть не пішов. Треба було помитися. Хостел коштував стандартні п’ятдесят кордоба. У мене лишалося вісімсот. Кімнатка була окрема, без вікна. Чисте ліжко й навіть вентилятор на стелі. Душ загальний на подвір’ї, вода ледь тепла: бак гріє сонце. Я мився довго. Поправ обидві футболки й обидві пари шкарпеток милом у залізній раковині. Чорні колись, а тепер сірі потріскані черевики вивернув, як міг, і виставив на сонце. Хай просохнуть. Картонні устілки розлізлися, я їх викинув, знайду новий картон пізніше. Ходив по теплому сухому бетону подвір’я босий.

Із сусідньої кімнати вийшла дівчина. Челе, як і я. Усміхнулась.

— Привіт. Щойно приїхав?

— Так. А ти давно вже?

— Тиждень. Тут серфінг хороший.

— О.

— Але в Сальвадорі був кращий.

— А.

— Я Мері. — Вона простягла руку.

Рука була засмагла. Вузька долоня. Двері її кімнати відчинилися знову, з них вийшов худий довгий хлопець.

— А це Джоні, — сказала Мері.

Я випустив її руку й махнув йому.

— Ми на пляж, — сказала Мері. — Приходь.

— Так. — Я всміхнувся. — Пізніше.

Американська ввічливість.

За півгодини я вийшов на пляж. Він був великий і порожній. Я пішов назад у кімнату. Роздягся догола, ліг на ліжко під вентилятор, розкинувши руки й ноги.

Через кілька годин повернулися сусіди. Усі кімнатки хостела під стелею з’єднані вузькою щілиною для вентиляції. Тому я добре чув, як вони займалися коханням. Мері ритмічно постогнувала. Я мастурбував. Після цього стало ще гіркіше. Поплакав.

Цілий день не виходив із кімнати. Не їв. Лишився ще на ніч. Зрозумів, що це крайня точка подорожі. Я не наважуся знову переходити кордон нелегально. Минулого разу надто боявся. На мосту щось вигукували, я сидів на крупі мула позаду «койота» й боявся, що кричать нам і що стрілятимуть у спину.

Уранці я вийшов на трасу й поїхав на північ, у Матаґальпу. З білборда над дорогою мружився з-над вусів Даніель Ортеґа. Його щойно обрали президентом, бігборд був передвиборним. «Vos ganás», — казав мені він. — «Ти переможеш».

У Матаґальпі жила єдина людина, яку я знав у країні. Керрі, донька знайомих Сімонової мами. Ми колись ночували в неї кілька днів. Доти її не знав навіть Сімон. Керрі була антропологом і проводила дослідження для Ph.D.[82] у віддалених гірських селищах над Матаґальпою.

Перший водій, який підібрав мене, був молодий бізнесмен. Він дуже непокоївся перемогою сандініста Ортеґи.

— Бачив будівництво в Сан-Хуані?

Я кивнув, хоча не бачив.

— Усе заморозили. Прийшов цей комуняка — інвестори