Авантюра XL - Артем Чапай

А зі столу я про всяк випадок зліз — краще на столі на спині не лежати.

(з коментарів в інтернеті)

diversey_ua

Вот что крєст животворящій дєлаєт!!! ©

Марія, якій уже за сорок,

ненав’язливо — а взагалі-то дуже навіть нав’язливо —

давай чіплятися. намагалася переконати,

що їй погрожують конкуренти місцевого масштабу

і що Сімон має залишатися стерегти кафе,

а я маю стерегти саму Марію в неї вдома.

я морозився, а потім Сімон сказав:

— а давайте я у вас удома спатиму.

бо йому вже набридло на твердих столиках.

мексиканка відразу знітилась,

а її друзі, з якими ми встигли познайомитися,

стали сміятися позаочі:

от Сімон, перебив усю малину.

— а так би ти мав щодня не тільки їжу,

а ще й гроші на кишенькові витрати.

її попередній коханець

поїхав аж п’ять місяців тому,

вона вже стільки без сексу,

а їй біленькі хлопчики так подобаються!

вона ж тоді своєму казала: «не їдь», —

і платила щодня,

щоб тільки він залишався.

словом, Марія злилася,

що нічого не вийшло,

і через напруження в стосунках із роботодавцем

довелося вже через кілька днів валити з Лівінґстона.

Сімон побачив десь оголошення:

потрібні волонтери на страусову ферму.

31

(зі щоденника)

12 вересня 2006

Для таких штріхів, як ми з Сімоном, у Мексиці та Ґватемалі навіть є назва: ґабачос льокос — божевільні білі. Це рідкісний, занесений до Червоної книги, але все ж добре відомий окремий вид тварин.

Більшість іноземців приїздять автобусами, клацають фотоапаратами й забираються геть. Але кілька разів на рік, у тридцятиградусну спеку або під дощем, містечком проповзає чудо з рюкзаком, гітарою чи барабаном.

Дорослі дістають біноклі та довідники, усі діти виходять на вулицю, записують спостереження в щоденники юних натуралістів.

Ґватемальці ставляться до ґабачос льокос із теплотою й іронією.

країна виявилася не такою вже й маленькою.

це тільки на карті, поряд із Мексикою,

вона такою здається.

щоб дістатися від Карибського узбережжя до центру Ґватемали,

ми витратили три дні.

залишаючи Лівінґстон,

я піддався депресії сезону осінніх дощів.

за час перебування в місті знову списався

з техаською коханою,

мене знову прогребло.

я плив у повільній баржі до Пуерто-Барріос,

зануривши руку в теплу воду —

повз мене пропливали чарівні краєвиди,

проте вони мене вже не радували.

«а сенс? ну й навіщо ці подорожі?

може, вже досить?

що мене постійно штовхає вперед?

я ж можу повернутися й бути з Ерін.

для чого все це? одвічне питання: нафіга?»

Сімонові я поки не говорив.

я знав, що все-таки ще довго сунутимуся на південь.

але вже відчував: мій центр світу зараз перебуває

у Г’юстоні — це ніби точка, до якої прикріплено

невидиму пружину.

і що більше я віддаляюся,

то сильніше пружина натягується —

рано чи пізно вона мене зірве,

і я, неначе яблуко Ньютона,

полечу до центру тяжіння.

і гепнуся центрові на голову

як торішній сніг.

(оце закрутив.)

у Лівінґстоні ми розніжилися:

звикли спати не в наметі, а бодай під яким,

але дахом.

Сімон заговорив про те,

що можна ночувати в церквах.

— адже християни мають допомагати ближнім, правда?

— але я не вірю в Бога.

— ну то й що? головне, що вони вірять.

місто Халяпа розташоване вже досить високо в горах.

уночі було доволі холодно.

ми доходили до краю населеного пункту,

ставало темно й незатишно, тож я піддався.

(зі щоденника)

Що більше подорожую, то більше вірю у відповідь на одне з філософських питань. Отже, відповідь: так. «Людська природа» існує — і людина «за природою» добра, а не погана.

Підвезли нас якось Ґерсон і Сандра — мушу згадати про них. Цілком несподівано запросили переночувати, вклали в дитячій, а дітей забрали до себе в спальню, нагодували нас вечерею та сніданком — незнайомих людей.

І таке трапляється постійно — так чи інакше.

Люди — хороші.

Іншу ніч, остерігаючись великого міста, ми провели в католицькій церкві. Що мене вразило: ввечері там відбувалася лекція — і от ніколи раніше я не чув, щоб простим городянам детально розповідали про «темпоральність», «хронос» і «кайрос»… лекція цілком університетського рівня про теологію історії.

По ходу згадали про нас, «компаньєрос пілігримів». А потім я мав тривалу бесіду зі священиком про теологію визволення.

у церкві парафіяни запропонували нам гроші.

думаю, бо пастор нагадав, що Ісус

зустрічався багатьом людям як подорожній.

Сімон іще й показав

на неголеного нестриженого білявого мене:

— він навіть схожий.

пастор жарту не оцінив.

від грошей ми спершу були відмовились,

бо нам вони потрібні менше,

ніж комусь, — але священик наполіг.

гроші таки були потрібні,

бо в нас не залишалося нічого.

тож Бог таки знає.

отже, черговий тиждень сковородування.

від села до села, від містечка до містечка,

причому більшу частину часу пішки,

бо дороги ґрунтові і машини проїздять раз на день.

третину ваги мого багажу становлять книжки.

Карлос Фуентес, Алехо Карпентьєр, Октавіо Пас, Хосе Марті —

цілком серйозна, ба нобелівська література.

причому іспанською. занурення в середовище —

і вже через три місяці читається так само,

як у школі Джек Лондон англійською —

багато роботи зі словником, але нічого складного.

з тією лише різницею, що в школі

це було після п’яти років,

а не трьох місяців вивчення мови.

останній пікап скинув нас

на в’їзді в місто Ґватемалу під зливою

(нагадаю, що почався сезон дощів).

темнішає, ми біля найнебезпечнішого

міста в Центральній Америці, не можемо рухатись.

перебіжка до найближчої придорожньої їдальні.

перечікування і нова мокра перебіжка

до автобуса (бо ну нах) на Сан-Хосе-Пінула. темніє.

у Сан-Хосе ніхто не знає, де «ферма Санта-Інес»,

оголошення якої

про «волонтерів на страусове ранчо за їжу» ми бачили.

хтось нарешті підказує. автобус під дощем.

їдемо в Санта-Інес. на місці кажуть,

що це селище Санта-Інес, а не ферма.

злива. темно.

дзвонимо з чийогось телефону

на ферму. там кажуть:

— транспорту до нас нема, тільки таксі.

темно. злива.

а, фак іт[71] — уперше за подорож беремо таксі.

(на гроші церковних парафіян.)

таксист не знає, де це кляте місце,

але обіцяє розпитати й довезти.

ми очікуємо, що ферма належить

якимось хіпанам-наркоманам,

у яких нема грошей,

і тому вони платять їжею.

завертаємо на ґрунтову дорогу.

таксист загубився, не знає, куди далі.

відмовляється везти,

бо машина не може проїхати багнюкою.

— ви ж мандрівники, звикли ходити пішки. платіть половину і йдіть далі пішки.

(злива, блискавки, десята вечора,

ми не знаємо, в який бік іти.

уже 10 км від населених пунктів.)

зрештою таксист везе-таки нас назад у Сан-Хосе,

не забуває взяти гроші,

знаходить іншого таксиста.

той теж не знає, де, в біса, ця ферма,

дзвонить зі свого мобільного,

довго слухає інструкції.

їдемо ще раз.

у місці, де перший відмовився везти