Авантюра XL - Артем Чапай

у багатьох частинах світу, здається,

історія йде колом, циклами. періодично

людей зайобують настільки, що вони

здіймаються на боротьбу за зміни.

а потім результати боротьби

привласнюють чергові гади.

коли нарешті скажемо ми: «Досить!»?

коли нарешті зрозуміємо,

що боремося ж бо за себе,

а не за інтереси

наступного володаря?

з життя ґватемальської аристократії.

дон Елеасар, на якого ми працюємо, —

нащадок сицилійських знатних родів.

цілий будинок завішано портретами

троюрідних бабусь і двоюрідних дядьків.

дехто з них — родичі з російською династією

через якісь там німецькі кровні зв’язки; більшість —

скромні італійські князі.

коли ми вперше прибули в дім, я злякався.

тоді була гроза й ніч, а на стіні я раптом бачу

грамоту з його іменем, його фото й засвідчення,

що йому надано титул почесного академіка

мексиканської академії наук

1934 року.

а Елеасарові на вигляд ну десь п’ятдесят п’ять.

блін, дракула якийсь, не старіє…

потім виявилося, що то його дід.

дон Елеасар вечорами грає в шахи,

слухаючи Ваґнера та напиваючись (але в міру!)

шотландським віскі.

він каже, що йому як аристократу

нема потреби

мати будь-які політичні погляди —

власне, він стібеться з них усіх.

з хорошим почуттям гумору, веселий.

насправді йому шістдесят років.

а його дівчині-німкені — двадцять вісім.

(нове зусилля волі з мого боку,

щоб не липнути до чужої жінки…)

а взагалі дон Елеасар — мировий чувак.

попри наші суперечки з кількох теоретичних питань,

він мені подобається.

о, ще!

на фермі живе чоловік його тітки,

старезний шотландець.

так той два роки був шпигуном у Москві

ще за часів Сталіна.

дипломатичний вантаж не перевіряється,

тому провезли шпигуна до Союзу в багажнику машини

британського короля (це було так давно,

що й Єлизавета ще королевою не була,

уявляєте?).

36

ми кілька тижнів затято працювали.

носили відрами бетон на фундамент.

різали бензопилою дерева.

вивозили їх на волах із лісу,

який належить Елеасарові.

обчищали дерева від кори.

потім мені ночами снився цей процес:

шур-шур.

Сімон зізнався, що йому теж

ночами снилося,

як він обстругує стовбури.

болить спина. болять руки.

зате в головах усе чисто і спокійно.

нарешті в роботі настала пауза:

нам бракує інструмента,

котрий вимірює відстань

між стволами у зрубі.

нам також бракує трактора,

щоб вивезти решту стовбурів з лісу.

навіть дві пари волів

не можуть потягнути великі товсті сосни.

нам бракує й лебідки,

щоб найважчі стволи піднімати

вгору по стіні.

ми вимушені взяти тайм-аут.

(зі щоденника)

27 жовтня 2006

Репетиція переходу на новий рівень реаліті-гри «мандри». По-перше, сам, без Сімона. По-друге, п’ять доларів на день, із них долар за годину інтернету, долар на цигарки. Отак ми визнаємо свої залежності — якщо віднімаємо гроші на наркотики від власного бюджету на їжу.

До Сімона приїхав приятель із Лос-Анджелеса, на ім’я Дейв Джонсон, — і, звісно, я називаю його Дейві Джонс[76]. Тепер вони мандрують разом, а я окремо, сам. Нам із Сімоном давно треба було побути окремо один від одного.

На роботі пауза, чекаємо на інструмент, який «патрон» замовив у Штатах, тож маємо десять днів на подорож тими частинами Ґватемали, де ще не були.

Власне, думаю розділитися з Сімоном після закінчення будівництва, бо хоч він і кльовий чувак, але шість місяців по двадцять чотири години на добу разом даються взнаки. До того ж у нас різні квазіфілософії подорожі — здебільшого щодо того, коли та скільки їсти. Зате моя ощадливість у витратах на харчування зводиться нанівець цінами на візи для громадянина світу третього сорту.

я намагаюсь, як у «Нарцисі й Ґольдмунді» Гессе,

їсти при нагоді: «…він не переживав, коли був голодний,

бо знав, що рано чи пізно наїсться».

а Сімона в Штатах навчили, що необхідно

їсти тричі на день, та й годі.

от зараз і можна спробувати по-своєму.

перехід від достатку ферми до браку грошей — простий:

перший день тупо не їси —

шлунок зменшується і голод більше не смокче

й не висмоктує сили, а відчувається просто

як необхідність поповнення енергії.

рюкзак легесенький: одна змінна футболка,

кілька пар шкарпеток, спальний мішок,

куртка… власне, це все.

об одинадцятій тридцять першого дня автостопа я вже в Антіґуа:

красиве маленьке стародавнє місто,

усі вулиці — бруківка. нагадало

Сан-Кристобаль у Чіапасі. ночувати

ці десять днів я планував у церквах чи шось таке.

вони ж наче приймають «пілігримів».

чи мали б.

у мене це завжди викликає теплу усмішку,

але тут нормальне явище — ось які штуки.

на вантажівці написано:

«я вирушив із Богом,

якщо не повернуся — побачимось на небесах».

чи крамниця називається «Серце Ісуса»,

або «Свята віра», або «Віра в Бога».

кафетерій «Остання надія»,

тортилерія «Світло життя».

усе побачено, жодної вигадки[77].

сьогодні натрапив на шедевр:

«Вживаний американський одяг "Священне серце Господа Ісуса"».

власне, чому я хотів ночувати в церквах:

у Ґватемалі висока статистика злочинності.

унаслідок громадянської війни,

що тривала тридцять п’ять років і закінчилася

менш ніж десять років тому,

у країні неміряно зброї.

але я сильно обламався.

Антіґуа — найбільш туристичне місто,

а також культурна та церковна столиця Ґватемали.

це вам не якась Халяпа, де ми свого часу

дуже просто заночували.

в Антіґуа священики —

архієпіскопальні, вибачте за матюк.

вони товсті, розгодовані, на дорогих машинах.

яка там лекція про темпоральність,

хронос і кайрос,

та ще й для простих мирян?

— можна заночувати?

— у нас сьогодні прийом із міністром. якби не це, то з радістю б.

бух-х! двері храму

гостинно зачинено перед носом.

— можна заночувати?

— у нас завтра весілля. якби не це, то з радістю б.

бух-х-х!

— можна заночувати?

— бух-х-х!

бух-х-х!

бух-х-х!

я обійшов усі церкви Антіґуа.

у результаті заночував

під лавочкою в одному з міських парків.

під старезним деревом було дуже затишно —

до того ж воно було настільки широким,

що з боку дороги мене просто ніхто не бачив.

зате сам я бачив Сімона й Дейві Джонса,

вони йшли без речей, з пивом. зрозуміло.

Сімон перед від’їздом пояснював,

що Дейві Джонс, його друг, —

просто турист, у Ґватемалі лише на два тижні,

от їм і доведеться

їздити по-туристичному:

автобусами, з готелями.

звісно, я до них не підійшов.

заховався за товстий стовбур дерева,

щоб Сімон мене раптом не помітив.

(зі щоденника)

Наступного дня я в Панахачель. Олдос Хакслі казав, що Атітлан — найкрасивіше озеро на світі. Я до цього твердження ставився скептично: ну чим озера відрізняються, крім берегів? Але тут берег такого твердження вартий.

А штука з «їсти при нагоді» працює. Ги, знайшов при дорозі вдосталь моркви, що попа́дала з вантажівок. Був би геть у відчаї — там ще з відро картоплі нападало. Але я лінивий, а її варити треба.

(з коментарів в інтернеті)

vognyk